Варто нагадати, що катехиза як віронавчання передбачає не лише керигму – проповідь Воскреслого Христа, істин віри, але також навчання практичних основ християнського життя. Про це дбали апостоли ще зі самого початку проповіді, таким чином катехизуючи народ. Коли ж хтось, як наприклад Ананія з дружиною, намагався поводитись всупереч істинам віри, то отримував доволі жорстке, як на сьогоднішні принципи світських держав з мораторієм на смертну кару, покарання за дієвим словом апостолів.

У вступних науках до так званого водного хрещення у п’ятидесятників на занятті приблизно десятому новонавернених навчають про десятину, підкреслюючи обов’язок мирянина щодо громади, проте не надто намагаються говорити про зворотні обов’язки та про систему управління релігійною громадою. Неопротестантські чи псевдо протестантські утворення взагалі уподібнюються до елементарного бізнес проекту, побудованому на мережевому маркетингу, де членство ґрунтується не на вірі та християнських чеснотах, а радше на фінансових відносинах.

Усі православні завжди сходяться в одному питанні управління Церквою – неможливість одноосібного людського управління повнотою Православної Церкви. Однак, коли йдеться про окремі громади і Церкви, то часто забувають про критикований ними відступ від Православ’я – примат Папи Римського, – тому толерують своєрідний “папізм” на рівні парафіяльному, єпархіяльному чи навіть помісної Церкви. Оправданням цьому визнають не засади православної віри, думаючи, що вони не можуть впливати на систему управління, але світські принципи єдиноначалля в управлінні, при тому навіть не завдаючи собі труду дослідити практичний розвиток згаданого принципу у сучасних системах світського управління.

Між тим, ніхто з таких ревнителів не сумнівається, що православність віри виражається у православності життя, а Православна Церква є Соборною та Соборноправною, як і визнаємо у Нікео-Царгородському Символі віри – “Вірую в Єдину, Святу, Соборну, Апостольську Церкву”. Симол віри є першою, проте не останньою символічною книгою Православної Церкви, догмати якої визначилися на Вселенських Соборах, є незмінні числом, проте зростають глибиною їх розуміння. Розуміння догматів Православної Церкви поглиблюється через постання наступних символічних книг Церкви – різні “Ісповідання віри”, Катехизиси та три Вселенські Послання Східньої Церкви – Послання східніх Патріярхів 1723 року (проти протестантства та англіканства), Послання Вселенських Патріярхів 1848 року та Окружне Послання Вселенського Патріярха 1895 року.

Як бачимо, названі послання з’явилися уже після виникнення братств у Православній Церкві, які фактично запобігли свавільному єдиноначаллю архиєреїв, що не вельми переймались реалізацією катехизації та євангелізації, проте намагались управляти спільнотними добрами начебто з віросповідних переконань.

Однак історія показала, що небайдужість мирян щодо обов’язку катехизації та євангелізації спричинила заснування братствами шкіл, друкарень, лікарень. Саме Львівська братська школа стала підґрунтям вищої школи в Україні, виховавши кадри для пізнішої Острозької та Києво-Могилянської академій.

Варто також згадати ще малопопуляризований факт наявності договірних відносин у Львівській братській школі між батьками, вчителями та учнями, де всі три сторони розглядалися вільними та рівноправними, тобто катехиза мала пряме практичне застосування. Тому сьогодні історики стверджують, що саме документація Львівського ставропігійного братства відзначається найбільшою ретельністю на свій час – XVI століття.

Тому немає нічого дивного, що послання східніх патріярхів, зокрема 1848 та 1895 років, недвозначно підкреслюють роль мирян як Тіла Церкви в охороні Православ’я.

Так, у Посланні 1848 року Східні Патріярхи зазначають: “У нас ні Патріярхи, ні Собори ніколи не могли ввести чогось нового, тому що охоронцем Благочестя в нас є саме Тіло Церкви, цебто сам народ, який завжди прагне зберегти свою Віру незмінною, згідною з Вірою його батьків,(підкреслення автора), як те з часів поділу відчули багато-хто з поміж Пап і златинізованих Патріярхів, нічого не осягнувши в своїх зазіханнях проти неї.” [79, с. 108].

Наступне ж Послання 1895 року говорить: “Ми вважаємо своїм святим обов’язком звернутись з цим Патріяршим й Синодальним Посланням до вірних, щоб охоронити від небезпеки Православну віру й Благочестя, знаючи, що “охорона правдивих Канонів є обов’язком кожного ревного християнина, зокрема ж тих, кого Провидіння поставило керувати іншими” (підкреслення автора) (Послання Фотія 3. 10).” [79, с. 126].

Роль мирян в управлінні завжди забезпечувалась статутами громад та звичаєвим правом Церкви. Зокрема, жертводавець завжди має право, а радше обов’язок, дізнатися в який спосіб використалися його пожертви.

Біблійна основа цього права міститься у святого апостола Павла, який нагадував, що “віра без діл мертва”. Частковим проявом віри як відносин між Богом і людиною, як абсолютного поняття, бо ж ідеться про відносини з Абсолютом, Сувереном, Єдиним безгрішним і Трисвятим, є довіра людини до людини і ґрунтується вона власне на абсолютній вірі, проте в силу гріховності людської істоти не може бути абсолютною. Саме з цієї причини довіра до грішної людини як прояв віри до Святого, Безгрішного Бога також потребує постійного доведення ділом. Себто, як віра без діл мертва, так довіра без звіту помирає!

Таким чином на всіх управлінських рівнях Церкви передбачено звітування та ревізування звітів та фінансової діяльності, що відображається у відповідних розділах статутів.

Недотримання положень про звітність, які реалізуються через скликання управлінцями кожного з рівнів у визначений термін відповідних соборів – парафіяльних зборів (за статутами щонайменше раз на рік), єпархіяльних соборів чи Помісних Соборів – і є підгрунтям для