Католицька традиція ретельності документації знайшла відображення у творах богослова д-ра Юліана Пелеша. Він, взоруючись на римо-католицькі стандарти, запровадив чіткі взірці та правила ведення душпастирської документації та ієрархічних взаємин, звітності парохів перед правлячим єпископом. Вже після виходу з підпілля УГКЦ, відповідаючи на вимоги часу, зобов’язала парохів звітувати не лише перед ієрархом, але і перед громадою, ставши таким чином на порядок вище від православних конфесій в Україні, що ще потерпають від безсистемності парафіяльної звітності. Отож бо можна таким чином ствердити, що єрархія УГКЦ чітко переконана в необхідності відкритості парафіяльного управління, що є часто визначальним чинником неоєвангелізації в умовах конфесійної конкуренції.

Управління ж у Церкві ніколи не було одноосібним і абсолютним, а, радше, колегіальним. Тому-то структура церковного управління містить цілий ряд допоміжних підрозділів, які на парафіяльному рівні складаються з мирян. Чому так є? Бо ж управління – це не просто функція, а дар, яких у Церкві є багато, і всі вони даються за благодаттю Духа Святого.

Дар управління розвивається через ведення домашньої господарки, але, водночас, як і дар священства, дар управління потребує певного освітнього рівня. Таким чином, згідно поданих дарів – талантів – і питає кожного з нас Бог за їх використання чи закопування незалежно від сану, бо ж “Бог не дивиться на особи”. Отож, як і обов’язок проповіді Христа Церква покладає на усіх охрещених в силу загального царського священства Божого люду, так і обов’язок навчання та управління знову ж таки належить до загального священства.

Отож, запитаймо кожен себе зокрема – чи віддаємо ми Богові Боже, себто, чи використовуємо ми набуті знання, досвід у парафіяльному житті, а чи просто нарікаємо на сучасних церковних управлінців і опускаємо руки – закопуємо таланти у землю?

Виявлення власних талантів на благо Церкви і є ділами віри, і є проповіддю – керигмою та навчанням віри – катехизою, і є новою євангелізацією та осучасненням – aggiornamento Христової Церкви!

РОЗДІЛ 3

ПРОТЕСТАНТСЬКІ ПІДХОДИ ДО ЦЕРКОВНОГО УПРАВЛІННЯ

Силкуйся поставити себе перед Богом гілним, працівником бездоганним, що вірно навчає науки правди (2 Тим. 2:15)

Протестанти, що виникли внаслідок реформації Лютера М., виходячи із середовища Католицької Церкви виступали не лише проти віровчення, але й проти способу реалізації цього віровчення. Таким чином протестанти запреечили ієрархічність церковного управління і відмовилися від категорії парафії як недовершеної церковної одиниці.

За таких умов автори протестантизму дойшли до крайнього мінімалізми при визначенні меж Церкви, називаючи такою будь-яку кількісно оформлену спільноту вірних, що не може мати видимої ієрархічної залежності, а функціонує виключно на засадах самодостатності.

Однак насущні проблеми, зокрема видання Святого Письма та системи навчання та потреби протистояння зумовили необхідність координації дій окремих спільнот, що почали себе називати церквами, а потім і помісними церквами і вважалися самодостатніми.

Все ж система управління окремою протестантською громадою зводилася до самостійного проекту, вимоги до управління котрим ставилися і ставляться такі ж, як і до будь-якого ділового проекту. Тобто існують ключові показники, на які і працюють окремі особистості, що є організатрами, керівниками, а часто і фундаторами таких протестантських громад.

Вже пізніше (у ХХ столітті) протестанти почали намагатися формалізувати управлінську практику у своїх спільнотах, але знову ж таки у міру потреби місійної діяльності, тобо фактично проект набирав звуженої конкретизацї щодо мети діяльності.

Ґрунтуючись на принципі „Sola Scriptura”, протестанстські письменники почали обґрунтовувати цілі активного місіонерства та методику їх реалізації біблійними цитатами та прикладами.

Так, наприклад, Джон Ф. Мак-Артур-молодший визначає категорію пастирелогії, як іменнник, що означає:

Вивчення догляду за вівцями.

Уміння керувати вівцями.

Біблійний метод церковного керівництва. [, с.5].

Труднощі управлінської праці пастиря описуються апостолом Павлом у метафоричний спосіб. Він зображає духовного провідника вчителем (2 Тим. 2:2), воїном (2 Тим. 2:3), атлетом (2 Тим. 2:5), землеробом (2 Тим. 2:6), працівником (2 Тим. 2:15), посудом (2 Тим.:21) і рабом (2 Тим. 2:24).

Все ж, звертаючись до порівняння ролі церковного керівника до пастуха овець, протестанти акцентують і на відмінностях таких функцій: „для того, щоб пасти тварин, - пише Джон Ф. Мак-Артур-молодиший, - не потрібно якоїсь особливої майстерності. Для цього не потрібно отримувати вчену ступінь. І ця робота не відзначається особливою трудністю. Можна навчити навіть собаку пасти отару овець. У біблійні часи молоді юнаки, наприклад Давид, пасли овець, в той час, як старші мужі виконували завдання, що потребувало більшої майстерності і зрілості” [ , с.7].

Стратегією діяльності протестанстської громади є максимізація не кількості вірних, але максимізації кількості громад, створених даною громадою. Таикм чином ми маємо елементарний мережевий маркетинг, що доволі успішно застосовується у протестантизмі.

Якщо католицизм ґрунтується на чіткій ієрахічності та пропагування догмату непомильності керівника, а вже з його авторитету черпають окремі громади, православні можуть користуватися авторитетом як патріархів, так і єпископів чи священиків, то протестанти розбудовують свою струтктур виключно на авторитеті пастора. Таким чином недоліки окремого пастора можуть завдати шкоди лише коремій громаді, від якої можна відмежуватися, тому й не потрібно затрачати величезних зусиль для відбілювання зіпсутого іміджу керівника Церкви.

Звідси виникає і пояснення причин