К’юпіт Т. вирізняє такі біблійні моделі благовістування, тобто побудови протестантських громад:

Модель „Покаяння”.

Модель нового народження.

Модель нового способу життя.

Модель оповідача.

Модель проповідницька.

Модель навчаюча.

Модель люблячої спільноти.

Модель особистого свідчення.

Модель місіонерського служіння.

Модель першопрохідців.

Модель особистого прикладу.

Модель домашнього служіння.

Модель служіння/учнівства.

Модель публічного служіння.

Апологетична модель.

Модель виховання і освіти.

Модель пастирського служіння.

Модель сцілення.

Модель гонінь.

Модель „Каміння взиватиме” [50, с.13-42].

Як бачимо ряд таких моделей надумані, однак усі вони звернені саме на розмноження громад. Більше того, протестанти прямо кажуть, що громада, котра не відтворює, тобто не народжує нових громад, є безплідною та непотрібною. Принцип „Soli fidei” сконцентровує діяльність на виключно одноразовий акт віри, а не на процес спасіння, як це передбачено традиційними Церквами, де завданням Церкви стає провадження до спасіння, тобто стабільний довготривалий процес, що охоплю опіку над вірними від народження і до смерті, а навіть по смерті, що відображено у заупокійних служіннях.

Таким чином завдання протестантської церкви є максимізація кількості тих, що увірували (звідси потреба постійного місіонерства), а не постійне піклування про людей, що в результаті свого подвижницього життя досягають спасіння, і вже по смерті у надприродний спосіб сприяють розбудові Церкви.

Традиційні Церкви постійно пригадують тертуліанове – „кров мучеників – насіння християн”, у той час, як протестанти, акцентуючи на Біблії, згадують „ідіть, і навчіть усі народи” (Мт. 28: 19).

ВИСНОВКИ

Минається і світ, і його пожадливість, а хто Божу волю виконує, той повік пробуває! (1 Ів. 2,17)

Парафіяльне управління як і будь-яке управління може бути наукою та мистецтвом. З позицій науки необхідно дослідити обґєкт управління, котрим є парафія, тобто громада вірних на чолі з настоятелем, що разом становлять малу Церкву. Водночас парафія є клітиною чи частиною Церкви, Главою якої є Христос. Парафія також є територіяльно залежною, тому в умовах держави реєструється як юридична особа.

Парафія є конкретною Церквою у конкретних умовах, тому потребує для осягнення своїх цілей також і земних засобів. Це зумовлює необхідність управління, що залежить від конкретних управлінців і виявляє мистецтво управління. Ідеальним, однак, управлінцем є Христос, на Якому будується Церква, і Котрий є тим будівничим, розпорядником, управлінцем.

Парафія як мала Церква містить також конфесійне сприйняття, тому католицьке бачення відображає більшу централізацію, яка також помітна і в Російській Церкві, а православний вимір парафії характеризується соборноправністю управління, тому, за висловом святителя Кипріана Карфагенського, перший нічого нехай не робить не порадившись з іншими.

Якість парафіяльного управління є також пасторальним чинником, який розвиває або ж гальмує євангелізаційний процес. Практика церковного управління прямо залежить від особи управлінця, тобто від його принципів та переконань, тому стрижнем управлінської парадигми стають засадничі християнські цінності, котрі формують також критерії контролю і забезпечують ефективність парафіяльного управління.

Фінансування релігійної діяльности регламентується державними та церковними документами, однак немає універсальних рекомендацій щодо ефективного фінансового стану парафії. Зловживання у практиці церковного управління провадили до створення канонів та правил, що намагалися розмежувати владу служіння, навчання та управління задля збереження слави священства як рівноангельського діяння.

Управлінська діяльність у парафії визначається не лише рівнем прибутковості чи ефективності, але є важливим, а в сучасних умовах навіть визначальним чинником благовістя, проповіді та катехизи. Можна також визначити дії, котрі суперечать засадам православної віри в парафіяльному управлінні, оскільки правило віри є правилом життя.

Отож, проблематика церковного управління загалом і парафіяльного зокрема є ще мало вивченою і потребує подальших богословських рефлексій, адже саме слідування за Христом дає можливість долати труднощі та пізнавати Бога.

Добре нам браття, і дуже корисно розуміти смисл Святого Писання: це і душу робить доброчесною, і на смирення наставляє розум, і серце на прагнення до чесноти відточує, і саму людину робить шляхетною, і на небеса, до божих обітниць думку спрямовує, і до духовних трудів тіло зміцняє, і нехтування до земного життя і багатства і слави дає, і всі печалі житейського світу відводить. Через це і прошу вас, намагайтесь старанно читати святі книги, щоб, наситившись божим словом, досягнути невимовного блаженства вічного життя: хоч воно і невидиме, зате вічне і без кінця, міцне і непорушне.

Кирило, єпископ Турівський (Про кривця та сліпця, 1)

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Андрей, єпископ. Православна віра для родин та старших кляс недільних шкіл / 2-е вид. – Вінніпег, 1976. – 256 с.

Афанасьев Н., прот. Церковь Духа Святого. – К.: Центр православной книги, 2005. – 480 с.

Балашов, Николай, прот. На пути к литургическому возрождению. – СПб, 2000. - 509 с.

Баранов Миколай, о. Сучасний погляд Православної Церкви на пастирське богослов’я // Листки духовно-пасторального відділу, випуск ІІІ. Матеріали наукової конференції “Сучасний погляд на пасторальне богослов’я”. Львів, 8 травня 2003 р. – С.24 – 37.

Баранов Миколай, священик. Православ’я та католицизм. Відмінності у віровченні, богослужінні та основах духовного життя. – Львів, 2000. – 34 с.

Барвћньскій Олександеръ. Ставропигійске Брацтво Успеньске у Львовћ: єго заснованє, дћяльнфсть і значенє церквоно-народне. – Львів: Друкарня Товариства імені Шевченка, 1886. – 82 с.

Біланич Іван. Еволюція Української Православної Церкви в 1917 – 1942 роках: автономія чи автокефалія / Перекл. з лат. Наталії Царьової; післяслово Івана Паславського. – Львів: Астролябія, 2004. – 392 с.

Браславец Алексей, Перепечаенко Юлия. Господь мой брокер // Бізнес, № 35 / 29.08.2005. – С. 68 – 71.

Брянчанінов, свт. Ігнатій. Остереження від надмірної прихильності до керівника, про