Цікавими є історичні корені парафії. Правдою є те, що під впливом російської синодальної традиції багато наших парафій стали приходами. Ревнителі московських звичаїв навіть намагаються пояснити, чому парафії правильніше називати приходами, - оскільки повнота церкви є лише з єпископом, а священик лише делегований, отож обслуговує за дорученням єпископа певну частину церкви, яка має шукати ідеал вгорі, відчувати себе частиною невидимого цілого, в жодному випадку не повнотою (бо це розкол) і не моделлю чи мініатюрою.

Отож розвиток поняття „парафія” можна моделювати або ж як рух зверху донизу, від ототожнення парафії і церкви, помісної церкви, як полюбляють називати фактично первинні структурні утворення протестанти, до ствердження недостатності парафії без Церкви, тобто парафія стає лише невід’ємною частиною більшого Боголюдського організму церковної єпархії, що очолюється єпископом та Церкви Вселенської.

1.2. Парафія у катехитичному вимірі

Ви бо, браття, на волю покликані, але щоб ваша воля не стала приводом догоджати тілу, а любов’ю служити один одному! (Гал. 5: 13)

Катехитичний вимір парафії можна простежити у так званих символічних книгах – катехизмах чи катехізисах – в залежності від конфесійної приналежності.

Православність розуміння парафії виражалася в універсалізмі Церкви. Православні катехизиси – від катехизису святителя Петра Могили аж до, фактично, сучасних (катехизису митрополита Михаїла чи митрополита Антонія Сурозького) оминали поняття парафії, чітко акцентуючи на поясненні Церкви, основаному на Слові Христовому – „Де двоє або троє зберуться во Ім’я Моє, там Я серед них”.

Православні катехизиси підкреслюють таїнственний, універсальний, єдиний, а не нормативний характер Церкви, якою є й парафія. Так, Катехизис Петра Могили стверджує, що „Церква є зібрання вірних Божих в ім’я Господа нашого Ісуса Христа та згодних у визнанні Віри і в науці апостольській по цілому світові, як членів у єдиному Тілі Христовому, під єдиною Головою Самого Господа нашого Ісуса Христа (Еф. 5: 30), які перебувають у належному послуханні”. [40, с. 139].

Отож, як бачимо, святитель Петро Могила характерною ознакою церковних частин вважає „належне послухання”. Далі він наставляє за святим Василієм Великим „аби ми Церкві Святій, як матері нашій, усіляке послухання віддавали, згідно заповіді Христової, яка говорить: „А коли не послухає їх, - скажи Церкві; коли ж не послухає й Церкви, - хай буде тобі як поганин і митник” (Мт. 18: 17). Має Церква ту повагу: не тільки (простих людей і) кліриків, але й єпископів та архієпископів найбільших на Вселенському соборі, відповідно до переступів їхніх, карати й деградувати, будучи сама стовпом і підвалиною правди (І Тим. 5: 15)” [40, с. 143].

Поширений Катехизис Православної Церкви Христової авторства митрополита Михаїла (Хорошого) стверджує, що „Церква – це установлена Богом громада людей, об’єднаних Православною вірою, священоначалієм (ієрархією) і таїнствами”[97, с. 69], поділяючи її так:

На Старозаповітню (Церква підзаконна).

Новозаповітню (Церква благодаті), Церква діюча, змагальна (та, що змагається).

Небесну Церкву (Церква слави), Церква блаженних. [97, с. 71].

Православний Катехизм „Бог живий” митрополита Антонія Сурозького, говорить, що «з грецької екклзуйб – Церква означає зібрання тих, які запрошені, покликані. Церква – це П’ятидесятниця, що триває». [80, с. 208]. Він тлумачить за апостолом Петром церкву як споруду із „живого каміння” поставленого на „камінь наріжний”, яким є сам Христос (1 Пет. 2: 6-7), тому Церква не просто зібрання апостолів, єпископів і священиків, які „не можуть бути самі-одні, як голова не може існувати без тіла”. Отож він підсумовує, що „Церква – це зібрання всіх учнів Господа Ісуса – чи вони ще живуть на землі, чи перебувають вже в домі Отця, - об’єднаних навколо Учителя” [80, с. 209].

Таїнственне біблійне розуміння Церкви зводиться до усвідомлення її як Невісти Христової – святої і непорочної (Еф. 5: 27) та Тіла Христового, Головою якого є сам Ісус Христос, Церква – горній Сіон, Небесний Єрусалим.

Святий Кипріян Карфагенський, відомий своїм висловом – „кому Церква не Мати, тому Бог – не Отець”, зазначає також, що „Церква – одна, хоч і творять її безліч Церков, число яких зростає тією мірою, якою Вона стає дедалі більш плідною. Є багато Церков, а поза тим – лише одна Церква” [80, с. 210].

Таким чином можна сказати, що парафія є первинним етапом розвитку церковного організму, а, отже, від її якості залежить майбутнє Церкви, тобто усі позитивні та негативні тенденції парафіяльного управління проектуватимуться на єпархіальний та загальноцерковний рівень.

Отож, парафія є як школою виховання молодих християн, так і образом, моделлю засвоєння християнської системи управління.

Катехизм Католицької Церкви, перекладений на українську мову з латинської та виданий Синодом УГКЦ згадує термін „парохія” у восьми артикулах – 911, 1290, 1309, 1595, 2179, 2183, 2226, та 2691, переважно пов’язаний із спільнотним розумінням парафії.

Артикул 2179 стверджує, що „Парафія – визначена спільнота вірних, постійно встановлена в окремій Церкві (єпархії), пастирське піклування над якою довірене парохові як її власному пастиреві під владою єпархіального єпископа” (за кодексом канонічного права, канон 515, § 1). У поясненні до канону говориться, що парафія „є місцем, де збираються всі вірні на недільне святкування Євхаристії. Парафія виховує християнський народ до постійного літургійного життя: збирає його на відправу; вчить спасенної Христової науки; парафія змінює любов Господа в добрих і братерських учинках” [41, с. 502].

Артикул 2226 говорить, що „парафія є євхаристійною спільнотою й осередком літургійного життя християнських родин; вона є найсприятливішим місцем катехизацій дітей і батьків” [41, с. 512].

Проте,