Таким чином можна побачити або ж визначити „католицькість” парафії такими особливостями парафіяльного управління, як єдиноначальність настоятеля – пароха, котрий є лише представником єпарха і в жодному випадку не вибраною народом – вірними парафії особою. Бачимо, отже, чіткий прояв централізму, що починається від Папи Римського і завершується на парафіяльному рівні.

„Катехизм християнської віри для молоді і старших” Патріярха Йосифа, що виданий у Римі 1967 року наслідує православний спосіб тлумачення парафії як церкви і зазначає, що „Христова Церква… – це Містичне (Таїнственне) Тіло Господа нашого Ісуса Христа… Під цим окресленням розуміємо усіх вірних зі своїми пастирями, що творять живий духовний організм, з’єднаних вірою в Христа, любов’ю Бога і ближнього, та надією на воскресення і вічне життя, освячений благодаттю Святого Духа у святій Тайні Хрещення” [42, с.166].

Далі Патріярх Йосиф зазначає, що „Христова Церква, якщо мати на увазі її видиме, на взір інших земських установ, існування і діяння тут, на землі, аж до кінця віку, - це Божий люд” [42, с.166]. Тут уже наслідуються опрацювання ІІ Ватиканського собору „Про Церкву”. Звідси ж береться пояснення терміну „Божий люд” як „видимий та ієрархічно за служіннями й обов’язками та завданнями упорядкований збір людей, що є покликані Богом Отцем, відкуплені Христом – Богочоловіком й помазані (освячені) Духом Святим. Вони ісповідують об’явлену Христом віру, як учасники Христового життя і місії, яким Христос дав теж частину Свого священичого уряду, служать поширенню й закріпленню Царства Божого – Христової Церкви тут, на землі, признають встановлені Христом святі Тайни і зберігають єдність в мирі й любові у встановленій Христом ієрархічній побудові Церкви під начальним керівництвом Єпископського Збору, з наступником Апостола Петра, Римським Архиєреєм, на чолі. Так миряни, виступаючи всюди як святі поклонники, освячують світ Богові” [42, с. 167].

Тепер, правда, через, фактично, сорок років остання теза актуалізується. Так, наприклад, „Вісник парохії” – видання Храму Преображення ГНІХ м. Львова УГКЦ у числі 8 (208) за червень 2007 р. Б. подає пастирське послання Львівського архієпископа УГКЦ Ігоря (Возняка) до Дня мирянина, що відзначався 24-26 червня, у якому, зокрема, говориться – „Достойні миряни нашої Архиєпархії! Ви основа нашої Церкви, Ваше життя повинно завжди вдосконалюватися, незважаючи на труднощі та перешкоди… Таку можливість дає нам Творець завжди і всюди. І сам Господь закликає усіх, а не тільки спеціально посвячених духовних осіб, бути досконалими аж до рівня досконалості Небесного Отця (пор. Мт. 5: 48)” [16, с.1].

У цьому ж виданні поміщена молитва за мирян, у якій сказано: „…дякуємо Тобі за величне покликання мирян у Твоїй Церкві і за те, що довіряєш їм таку важливу місію у будуванні Твого Царства… Ти посилаєш мирян, щоб були свідками твого сина Ісуса Христа… радісно сповнювали своє покликання пророцького народу… надихни мирян відвагою та довір’ям до Господа… навчи їх правдивої покори…” [60, с.4].

Отож бачимо, що акценти католицького вчення змінюються на очах, переносячи наголос з духовенства на мирян, тобто на практиці вже змінюючи сприйняття механізму парафіяльного управління.

Тим не менше на рівні богословському залишається чіткий централізм, який закріплений корпусом канонічного права Католицької Церкви. Тому, звичайно, настає зміна акцентів, коли знекровлюється Церква без мирян.

І все ж, з позицій управлінської науки, такий процес можна спрогнозувати, оскільки відсутність зворотного зв’язку між елементами управлінської системи веде до її ентропії, тобто системного занепаду. Тому зрозумілим стає те, що духовенству необхідна підтримка, і знайти її можна або у мирян – пастви – парафіян, або ж у сильних світу цього.

Власне останній метод, на превеликий жаль, намагається обрати РПЦ для вирішення своєї проблеми існування як організації. Проте саме такий вибір робить таке утворення неправославним та нехристиянським, на наш погляд.

1.3. Сучасне розуміння парафії

Бо Бог не є Богом безладу, але миру. Як по всіх Церквах у святих. (І Кор. 14: 33)

Греко-католицька Церква як Церква Східна і водночас Католицька увібрала у свою практику двояке розуміння парафіяльного управління. В силу розвинутої у Західній Церкві строгої дисципліни, у тому числі фінансової, УГКЦ не може не наближатися до цих свого роду стандартів Католицької Церкви. Проте, маючи одружене священство, УГКЦ не може просто перейняти західну модель парафіяльного управління і водночас досвідчує спільних з православними проблем парафіяльного управління. Маючи богословів різних генерацій та шкіл УГКЦ намагається не без успіху випередити українське Православ’я у розробці проблематики парафіяльного управління. Так, у лютому 1998 року проходив Собор Львівської архиєпархії УГКЦ із назвою „Наша парохія”, зібравши кращих своїх богословів для опрацювання згаданої проблематики. Тема „Наша парохія” розглядалась доповідачами на соборі у таких аспектах, як:

- біблійний,

- богословський,

- літургічний,

- історичний,

- канонічний,

- пасторальний,

- соціологічний,

- адміністративно-господарський,

- екуменічний. [63, с. 7].

О. Василь Сенів, розкриваючи біблійний аспект парохії, основується на праці польського богослова Г. Ландкаммера „Новий Завіт про Церкву” і зазвичай використовує до парохії термін „Церква-парохія”. Він стверджує, що „парохія (грецькою paroikia, латинською – paroecia, parochia) – виросла із Церкви і разом з Церквою є особливо зв’язана „Боголюбська сутність”, в якій, на окремій території, місці і часі, сповнюється спасительний і відвічний процес єдності світу і людей із Христом. Ця „сутність” є жива і динамічна, складена із надприродних і природних, духовних і матеріальних елементів.” [63, с. 26].

Підходячи до