етимології самого терміну „парохія”, о. В. Сенів зазначає, що „слово „парохія” походить від грецького слова paroikein, що означає „жити збоку, тобто по-сусідству”, або означає „чужинця, що поселився збоку”. В Старому Завіті (Septuaginta) є слово parokos, що означає „чужинця в чужій землі”, або „самих євреїв, тобто чужинців в Єгипті – на парохії. Також означає воно подорож Ізраїлю (І Кор. 29, 15) в Новому Завіті. У (Vulgata) слово „парохія” походить від peregrinari або peregrination. В Новому Завіті „парохія” означає сучасний стан Церкви тут, на землі, тобто життя вірних в общині, а правдивою батьківщиною є для них небо (І Пт. 1, 17). У ранніх Отців Церкви, наприклад в І Листі Климента Римського, парохія розуміється як „Церква в якомусь місці” – в Римі, Коринті. В другій половині ІІ століття у св. Іринея Ліонського парохія стає „Ecclesiam particularem” тобто „помісною Церквою”, з якої в IV-му столітті св. Григорій Ніський називає парохію „місцем земного життя і небесної радості”. Значить „парохія означає місцеву Церкву, дієцезію, існуючу апостольську общину – ґміну hit et nunc.” [63, с. 26].
Католицький богослов сучасності Карл Ранер визначає парафію як „спільноту, що є основною об’єктивністю Церкви як факту”. [63, с. 27].
Теперішній Патріарх УГКЦ Любомир Гузар прирівнює парохію до монастиря та сім’ї-родини, що є основними клітинами Церкви. Він робить висновок, що „спільнота, стабільність, точний час і простір встановлюють видиму присутність Христової Церкви, тої, якій Христос передав усі потрібні до спасення середники і всяку можливість сповняти вповні Божий закон” [63, с. 71].
Владика Любомир Гузар (тепер Патріярх і кардинал УГКЦ) подає також такі сентенції парохії:
- це видима присутність Церкви;
- це збір людей, які одним серцем і одними устами прославляють Бога на спільній молитві;
- це спільнота, яка разом молиться, разом прославляє Бога, разом до Нього звертається з проханнями, разом Його перепрошує за гріхи;
- в тій спільноті, як каже св. апостол Павло, молиться разом з громадою Святий Дух;
- спільнота, яка здійснює всі заповіді Божі в практичному щоденному житті;
- збір людей, які під натхненням Святого Духа дбають один за одного, а всі разом за спільне добро;
- це жива Церква в даному місці і в даний час;
- це свята Церква, Тіло Христове, в якомусь одному місці в цей сам час. [63, с. 68-74].
О. В.Сенів даючи „інтегральне окреслення сучасної богословської природи парохії як Божої тайни” приходить до висновку, що „парохія є образом Церкви”, а богословське розуміння зводиться до того, що парохія „не є прямою установою Божою…, а є тільки канонічною інституцією”, тому „парохія це є група людей, які живуть на окремій території і є зв’язані актуально і динамічно єдністю віри, культу і взаємолюбові у містичному Христі як Голові Церкви, що перебуває євхаристійно у цій парохії – у Церкві, тобто парохія є основою релігійного життя групи віруючих, яке проводиться під керівництвом посланого через єпископа і навченого через Церкву, затвердженого відповідною релігійною владою „душпастиря для вдосконалення духовного і релігійного і для спасіння парохіян”. [63, с. 27].
Світські, чи радше б назвати посткомуністичні, релігієзнавці, зокрема Бабій М. у релігієзнавчому словнику за редакцією професора Колодного А. та Лобовика Б. ототожнює парафію і прихід, визначаючи їх, як „термін, яким позначають первинну територіально-адміністративну одиницю Церкви в християнстві (православ’ї, католицизмі). Ознаками парафії є наявність храму, молитовного будинку, штату служителів культу (причт), а також громади віруючих (мирян). Центр парафії – парафіяльна (приходська) церква. Територіально парафія визначається віруючими в межах одного або ж декількох населених пунктів, адміністративного району чи його частини. Очолює парафію церковна рада, яку обирають віруючі на зборах релігійної громади. Парафія фінансово незалежна, утримання причту здійснюється коштом мирян”. [81, с. 233].
Вже на згаданому архиєпархіальному соборі 1998 р. владика Стефан Сорока справедливо зауважив: „наш погляд на парохію сьогодні є значно відмінним від поглядів перших християнських громад… Наше поняття парохії з різних причин стало вужчим і зосереджується головно на парохові або душпастиреві. На думку більшості наших вірних, священик є церква. В парохії священик відповідає за всю душпастирську роботу. Він відчуває обов’язок відвідати кожного парохіянина, піклуватися хворими, розносити Святі Тайни, робити моральні рішення, давати душпастирські поради, та часто виконувати більшу частину (якщо не всю) адміністративної роботи в парохії. Здебільшого такий підхід, який я посмію назвати „батько знає найкраще”, парохіянам підхожий і вигідний. Якщо священик відповідає за душпастирювання, тоді вони (парохіяни) не мусять поносити тієї відповідальності. Тоді парохія є виключно справою священика”. [63, с. 107].
Важко не погодитись з таким спостереженням. Однак, на нашу думку, такі парафії стають подальшою загрозою існування Церкви. Адже, якщо всі парафіяни байдужі, то звідки виховаються ревні священики, або ж узагалі, як в умовах повної байдужості зродиться справжнє священиче чи монаше покликання?
Проф. о. Рафаїл Торконяк узагальнює такі визначення Церкви:
Цекрва – Божий народ.
Церква – Таїнственне тіло Христа.
Церква – Боже Царство.
Церква – Таїнство [91, с.4-8].
Він, водночас, подає терміни Церкви у слов’янській традиції, зокрема: церква, храм, святиня, дім, собор, капище [91, с.19-25], що можуть означати насамперед парафію, а частина цих термінів може позначати і Церкву як універсальну інституцію.
До символів Церкви о. проф. Торконяк Р. відносить такі означення як: стадо, тіло, мати, корабель, невіста, риза, виноград, небо, духовний Єрусалим, пшениця, винотока, голубка, скатертина [91, с.26-28]. Проте неважко помітити, що названі поняття у загальному мовознавстві використовуються,