д) яка може подбати про відповідне утримання парафіяльного священика і його сім’ї;

е) яка спроможна оплатити за комунальні послуги плебанії;

є) яка спроможна оплатити щорічну відпустку своєму священикові. [71, ст. 3: 2].

Громада, яка не може виконати названих вимог, може претендувати на статус дочірнього храму, проте зобов’язана дбати про підтримку загальноцерковних проектів, парафіяльний центр, і лише у випадку спромоги виконання названих вимог фактично фінансового характеру, може претендувати на статус окремої громади. [71, ст. 4: 11].

Подібна ситуація і з духовною станицею, якою може бути релігійна громада, що є фактично найменше фінансово незалежною та не володіє, або має найменше майна у своєму розпорядженні.

Проте кожна із форм релігійних громад у залежності від статусу зобов’язується або принаймні заохочується до належного утримання священо- та церковнослужителів, а також активної підтримки загальноцерковних проектів.

Отож з правової точки зору релігійну громаду або ж парафію можна прирівняти до неприбуткової організації, основною метою якої є не здобуття прибутку, але виконання певної соціальної місії, вирішення чи профілактика суспільних проблем. Тому така організація, користуючись суспільною довірою, зобов’язана бути відкритою щодо механізмів управління та фінансування, задля, власне, ефективного здобуття ресурсів для виконання суспільної місії. Адже неприбуткова організація, у відкритості котрої сумнівається суспільство, приречена на занепад і своїм механізмом управління та фінансування підриває довіру до себе та знеохочує суспільство до творення подібних соціальних проектів.

Таким чином правові рамки функціонування неприбуткових організацій у розвинутих країнах зобов’язують до прозорості фінансово-управлінських механізмів їх діяльності та регулярної соціяльної звітності, чого, на превеликий жаль, не вдалося ще досягнути в незалежній Україні.

1.5. Конфесійне сприйняття парафії

1.5.1. Парафія у православному вимірі

Ви бо, браття на волю покликані, але щоб ваша воля не стала приводом догоджати тілу, а любов’ю служити один одному! (Гал. 5: 13)

Цікавими є історичні корені парафії. Правдою є те, що під впливом російської синодальної традиції багато наших парафій стали приходами. Ревнителі московських звичаїв навіть намагаються пояснити, чому парафії правильніше називати приходами, - оскільки повнота церкви є лише з єпископом, а священик лише делегований, отож обслуговує за дорученням єпископа певну частину церкви, яка має шукати ідеал вгорі, відчувати себе частиною невидимого цілого, в жодному випадку не повнотою (бо це розкол) і не моделлю чи мініатюрою.

Водночас православність розуміння парафії виражалася в універсалізмі Церкви. Православні катехізиси – від катехізису святителя Петра Могили аж до фактично сучасних (катехізису Митрополита Михаїла чи Митрополита Антонія Сурозького) оминали поняття парафії, чітко акцентуючи на поясненні Церкви, основаному на Слові Христовому – „Де двоє або троє зберуться во Ім’я Моє, там Я серед них”.

Православні катехізиси підкреслюють таїнственний, універсальний, єдиний, а не нормативний характер Церкви, якою є й парафія. Так, Катехізис Петра Могили стверджує, що „Церква є зібрання вірних Божих в ім’я Господа нашого Ісуса Христа та згодних у визнанні Віри і в науці апостольській по цілому світові, як членів у єдиному Тілі Христовому, під єдиною Головою Самого Господа нашого Ісуса Христа (Еф. 5, 30), які перебувають у належному послуханні”. [40, с. 139] Отож, як бачимо святитель Петро Могила характерною ознакою церковних частин вважає „належне послухання”. Далі він наставляє за святим Василієм Великим „аби ми Церкві Святій, як матері нашій, усіляке послухання віддавали, згідно заповіді Христової, яка говорить: „А коли не послухає їх, - скажи Церкві; коли ж не послухає й Церкви, - хай буде тобі як поганин і митник” (Мт. 18, 17). Має Церква ту повагу: не тільки (простих людей і) кліриків, але й єпископів та архієпископів найбільших на Вселенському соборі, відповідно до переступів їхніх, карати й деградувати, будучи сама стовпом і підвалиною правди (І Тим. 5, 15).” [40, с.143]

Поширений Катехізис Православної Церкви Христової авторства Митрополита Михаїла (Хорошого) стверджує, що „Церква – це установлена Богом громада людей, об’єднаних Православною вірою, священоначалієм (ієрархією) і таїнствами”. [96, с.69], поділяючи її так:

На Старозаповітню (Церква підзаконна).

Новозаповітню (Церква благодаті), Церква діюча, змагальна (та, що змагається).

Небесну Церкву (Церква слави), Церква блаженних. [96, с.71]

Православний катехизм „Бог живий” митрополита Антонія Сурозького, говорить, що з грецької екклзуйб церква означає зібрання тих, які запрошені, покликані. Церква – це П’ятидесятниця, що триває. [79, с.208]. Він тлумачить за апостолом Петром церкву як споруду із „живого каміння” поставленого на „камінь наріжний”, яким є сам Христос (1 Пет. 2, 6-7), тому церква не просто зібрання апостолів, єпископів і священиків, які „не можуть бути самі-одні, як голова не може існувати без тіла”. Отож він підсумовує, що „Церква – це зібрання всіх учнів Господа Ісуса – чи вони ще живуть на землі, чи перебувають вже в домі Отця, - об’єднаних навколо Учителя”. [79, с.209]

Таїнственне біблійне розуміння Церкви зводиться до усвідомлення її як Невісти Христової – святої і непорочної (Еф. 5, 27) та Тіла Христового, Головою якого є сам Ісус Христос, Церква – горній Сіон, Небесний Єрусалим.

Святий Кипріян Карфагенський, відомий своїм висловом – „кому Церква не Мати, тому Бог – не Отець”, зазначає також, що „Церква – одна, хоч і творять її безліч Церков, число яких зростає тією мірою, якою Вона стає дедалі більш плідною. Є багато Церков, а поза тим – лише одна Церква” [79, 210].

Смірнов Є. І. говорить, що усі посади в церкві були виборними за