прикладом дій апостолів при поставленні дияконів: „Отож, браття, виглядіть із-поміж себе сімох мужів доброї слави, повних Духа святого та мудрости, їх поставимо на службу оцю. А ми перебуватимемо завжди в молитві та служінні слову. І всім людям сподобалося оце слово, і обрали Степана, мужа повного віри та Духа святого, і Пилипа, і Прохора та Никанора, і Тимона та Пармена, і нововірця Миколу з Антіохії, їх поставили перед апостолів, і помолившись, вони руки поклали на них. І росло Слово Боже…” (Дії 6. 3-7), звідки і появився літургійни чин поставлення із запитанням святителя „Чи достойний?” та відповіддю народу „Достойний” [, с.157]. така практика вибору стосуєвалася усіх єрархічних рівнів церкви – від диякона до єпископа.
Таким чином можна сказати, що парафія є первинним етапом розвитку церковного організму, а отже від її якості залежить майбутнє Церкви, тобто усі позитивні та негативні тенденції парафіяльного управління проектуватимуться на єпархіальний та загальноцерковний рівень.
Отож, парафія є як школою виховання молодих християн, так і образом, моделлю засвоєння християнської системи управління.
1.5.2. Парафія у світлі католицьких документів
Бо Бог не є Богом безладу, але миру. Як по всіх Церквах у святих. (І Кор. 14: 33)
Катехизм Католицької Церкви, перекладений на українську з латинської та виданий Синодом УГКЦ згадує термін „парохія” у восьми артикулах -911, 1290, 1309, 1595, 2179, 2183, 2226, та 2691, переважно пов’язаний із спільнотним розумінням парафії. 2179 артикул стверджує, що „Парафія – визначена спільнота вірних, постійно встановлена в окремій Церкві (єпархії), пастирське піклування над якою довірене парохові як її власному пастиреві під владою єпархіального єпископа” (за кодексом канонічного права, канон 515, § 1) у поясненні говориться, що парафія „є місцем, де збираються всі вірні на недільне святкування Євхаристії. Парафія виховує християнський народ до постійного літургійного життя: збирає його на відправу; вчить спасенної Христової науки; парафія змінює любов Господа в добрих і братерських учинках” [41, с.502].
Артикул 2226 говорить, що „парафія є євхаристійною спільнотою й осередком літургійного життя християнських родин; вона є найсприятливішим місцем катехизацій дітей і батьків”. [41, с. 512].
Проте, варто мати на увазі, що цей Католицький катехизм є перекладним, тому відображає західний раціоналістично-схоластичний підхід до розуміння парафії. Вже на згаданому архиєпархіальному соборі 1998 р. владика Стефан Сорока говорив: „… наш погляд на парохію сьогодні є значно відмінним від поглядів перших християнських громад… Наше поняття парохії з різних причин стало вужчим і зосереджується головно на парохові або душпастиреві. На думку більшості наших вірних, священик є церква. В парохії священик відповідає за всю душпастирську роботу. Він відчуває обов’язок відвідати кожного парохіянина, піклуватися хворими, розносити Святі Тайни, робити моральні рішення, давати душпастирські поради, та часто виконувати більшу частину (якщо не всю) адміністративної роботи в парохії. Здебільшого такий підхід, який я посмію назвати „батько знає найкраще”, парохіянам підхожий і вигідний. Якщо священик відповідає за душпастирювання, тоді вони (парохіяни) не мусять поносити тієї відповідальності. Тоді парохія є виключно справою священика”. [62, с.107]
Важко не погодитись з таким спостереженням. Однак, на нашу думку, такі парафії стають подальшою загрозою існування Церкви. Адже, якщо всі парафіяни байдужі, то звідки виховаються ревні священики, або ж узагалі, як в умовах повної байдужості зродиться справжнє священиче чи монаше покликання?
Парафіяльний правильник Самбірсько-Дрогобицької Єпархії Української Греко-Католицької Церкви подає цікаву класифікацію релігійних громад. Фактичним критерієм класифікації стає фінансова спроможність релігійної громади чи радше міра фінансової спроможності, що і визначає рівень, так би мовити, парафіяльности релігійної громади.
Згідно цього парафіяльного правильника релігійна громада незалежно від цивільного статусу, який зазвичай є однаковим – релігійна громада – юридична особа, може перебувати в одному із трьох статусів:
статус матірного храму,
статус дочірнього храму,
духовна станиця. [70, ст. 3:1, 4:1, 5:1]
Окрім названих варіантів існування релігійних громад, канон 280, §2 Кодексу канонів Східних Церков передбачає також заснування персональних, а не територіальних за характером парафій, з огляду на національність, мову, приналежність вірних до іншої Церкви.
Таким чином парафією у католицькому розмінні може бути, як поодинока релігійна громада, що має статут юридичної особи, так і декілька громад, які можуть мати статус окремих юридичних осіб, проте формувати одну парафію.
Тому за згаданим парафіяльним правильником, на статус громади матірного храму може претендувати спільнота віринх:
а) яка є найбільш чисельною серед громад, що, залишаючись окремими юридичними особами, становлять єдину парафію з матірним і дочірніми храмами чи духовними станицями;
б) географічне розміщення якої є найоптимальнішим для комунікації;
в) яка посідає у своїй власності плебанію або відповідне приміщення для проживання священичої сім’ї;
г) яка спроможна виплачувати парафіяльному священику встановлений Владикою розмір платні, вносячи при цьому у відповідні фонди відсотки для пенсійного і соціального забезпечення священика;
д) яка може подбати про відповідне утримання парафіяльного священика і його сім’ї;
е) яка спроможна оплатити за комунальні послуги плебанії;
є) яка спроможна оплатити щорічну відпустку своєму священикові. [70, ст. 3:2].
Громада, яка не може виконати названих вимог, може претендувати на статус дочірнього храму, проте зобов’язана дбати про підтримку загально церковних проектів, парафіяльний центр, і лише у випадку спромоги виконання названих вимог фактично фінансового характеру, може претендувати на статус окремої громади [70, ст. 4:11]
Подібна ситуація і з духовною станицею, якою може бути релігійна громада, що є фактично найменше фінансово незалежною та не володіє, або має найменше майна у своєму розпорядженні.
Проте кожна із форм релігійних громад в залежності від статусу