Таким чином можна побачити або ж визначити „католицькість” парафії такими особливостями парафіяльного управління, як єдиноначальність настоятеля – пароха, котрий є лише представником єпарха і в жодному випадку не вибраною народом – вірними парафії особою. Бачимо, отже, чіткий прояв централізму, що починається від Папи Римського і завершується на парафіяльному рівні.

Тепер, правда, ситуація змінюється. Так, наприклад, „Вісник парохії” – видання Храму Преображення ГНІХ м. Львова УГКЦ у числі 8 (208) за червень 2007 р. Б. подає пастирське послання Львівського архієпископа УГКЦ Ігоря до Дня мирянина, що відзначався 24-26 червня, у якому зокрема говориться – „Достойні миряни нашої Архиєпархії! Ви основа нашої Церкви, Ваше життя повинно завжди вдосконалюватися, незважаючи на труднощі та перешкоди… Таку можливість дає нам Творець завжди і всюди. І сам Господь закликає усіх, а не тільки спеціально посвячених духовних осіб, бути досконалими аж до рівня досконалості Небесного Отця (пор. Мт. 5, 48)” [16, с.1]

У цьому ж виданні поміщена молитва за мирян, у якій сказано: „…дякуємо Тобі за величне покликання мирян у Твоїй Церкві і за те, що довіряєш їм таку важливу місію у будуванні Твого Царства… Ти посилаєш мирян, щоб були свідками твого сина Ісуса Христа… радісно сповнювали своє покликання пророцького народу… надихни мирян відвагою та довір’ям до Господа… навчи їх правдивої покори…”[59, с.4]

Отож бачимо, що акценти католицького вчення змінюються на очах, переносячи наголос з духовенства на мирян, тобто на практиці вже змінюючи сприйняття механізму парафіяльного управління.

Тим не менше на рівні богословському залишається чіткий централізм, який закріплений корпусом канонічного права Католицької Церкви. Тому, звичайно, Католицькій Церкві не вигідно згадувати про примат (непомильність) Папи Римського та пряму делегованість ним духовенства, коли знекровлюється Церква без мирян.

Тим не менше з позицій управлінської науки такий процес можна спрогнозувати, оскільки відсутність зворотного зв’язку між елементами управлінської системи веде до її ентропії, тобто системного занепаду. Тому зрозумілим стає те, що духовенству необхідно підтримки і знайти її можна або у мирян – пастви – парафіян, або ж у сильних світу цього.

Власне останній метод, на превеликий жаль, намагається обрати Московське Православ’я для вирішення своєї проблеми існування як організації. Але саме такий вибір робить таке утворення неправославним, на наш погляд.

РОЗДІЛ 2

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПАРАФІЯЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

Пасторальність парафіяльного управління

Господь – то мій Пастир, тому в недостатку не буду. (Пс. 22: 1)

Парафія як клітина Церкви, що перебуває у реальному світі, покликана виконувати Христову місію спасіння. Досвід мучеництва та етимологія грецького терміну мбсфхсйпт розкривають суть такої місії – свідчення Христа своїм життям. Захоплюючись теорією поділу праці, парафії часто зводяться до спеціалізованих організацій з надання духовних послуг, де є професійні працівники (священики) і постійні споживачі (миряни).

За таких умов парафія перетворюється на товариство з обмеженою відповідальністю, своєрідне бюро з надання ритуальних послуг. І тоді, як у всякому бізнесі, споживач замовляє і оплачує певну послугу, а виробник на певних умовах її надає. Звідси і виникають поширені по великих містах цінники виконання різноманітних треб.

Сам цей факт осуджується усіма фахівцями церковного права як симонія. Тоді священик замість пастиря перетворюється за висловом архієпископа Ігоря (Ісіченка) у требовиконавця. Так, в умовах поліконфесійності починають діяти закони конкуренції, тому те, що заборонене канонами, може бути здійснене на певних умовах платності.

Водночас пасторальність (пастирство) парафії передбачає її адекватну християнську реакцію на виклики сучасного світу, постійне свідчення Христа перед „людом цим прелюбодійним та грішним”.

Зазвичай православні богослови розглядають пастирство (пасторальність) як ознаки, вимоги, правила щодо духовної особи, в той час, як інші християнські течії по-іншому підходять до цього питання.

Так, на сьогодні католики поширюють поняття пасторальности (у православних зазвичай пастирства) на всіх охрещених і освічених, тобто йдеться про царське священство, до котрого покликані усі охрещені.

Натомість протестанти визначають пастирську науку – пастирелогію як:

Вивчення догляду за вівцями.

Уміння керувати вівцями.

Біблійний метод церковного управління. [57, с. 5].

І тим не менше розглядаючи пастирство (пасторальність) парафії з православного погляду варто насамперед згадати слова псалмоспівця Давида – „Господь то мій Пастир, тому в недостатку не буду”. (Пс. 22: 1). Саме ця формула видається достатньою і вичерпною для успішного функціонування громади віруючих – парафії. Але Господь – не лише Пастир, але і Добрий Пастир, і економ, тобто доморядник чи будівничий – інакшими словами найкращий управлінець – „Бог, що родить!”, як каже апостол Павло (1 Кор. 3: 7). Він же й Господар, Власник дому чи винотоки, що поручає кожному своє майно для розпорядження.

Саме звідси виходить філософія пожертви, коли не я щось даю Богові, але повертаю позичене. Саме ця філософія повинна супроводжувати усіх – і мирян і духовенство, тоді кожен, у міру свого духовного зросту будує Божу будову, чи радше допомагає будувати, оскільки діло будови кожного випробується, адже основа одна – Христос, і будівничий один – Бог (пор. 1 Кор. 3: 11).

Пастирі ж як слуги Христові виступають будівничими Божих таїн – за закликом апостола Павла - „нехай кожен нас так уважає, якби служителів Христових і доморядників Божих таємниць”. (1 Кор. 4: 1).

Служіння ж це, за визначенням каноніста протоєрея В. Ципіна виявляється у трьох видах церковної влади, котра походить від волі Глави Церкви і є духовною за своєю природою:

право релігійного навчання (potestas