право релігійного освячення (potestas ministerii),

право управління (potestas jurisdictionis). [98, с. 313].

Як зазначає єпископ Веніамін (Милов), „пастирі лиш економи при Божій пастві. Паства не їх спадок, а Бога. Богу зобов’язані вони підготовляти її, подібно до економів, що будують доми своїм господарям”. Тому „образу усякого пастиря, що турбується про овець господаря свого (Ів. 10) найбільш властива ознака розпорядності, догляду, здійснення цілей Божих у спасінні людей. Ідея економства заставляє його все робити задля Бога, перед Богом і через Бога, ніколи не бути у поганому настрої, літеплим або чисто механічним виконавцем покладених на нього пастирських обов’язків”. [58, с. 120].

Отож благодать Божа у таїнствах відроджує душі вірних, а пастирі, як розпорядники або ж служителі Божих Таїнств, є свідками і помічниками, тому, використовуючи надані їм форми влади, покликані пильнувати інтересів Владики Господа. Отож, „їх обов’язок – усердно і правильно розпоряджатися і управляти довіреним з висоти благодатним добром Церкви” [58, с. 120].

Пастир як отець, батько для дітей духовних стає іконою Отця Небесного, тому покликаний до розторопності в управлінні, беручи на себе повноваження від Господа, зобов’язаний відповідати своєму призначенню, як напучує святитель Григорій Богослов – „Знаю, чиї ми служителі, де самі поставлені і куди готуємо інших. Знаю велич Божу…Захисник істини…повинен стояти з Ангелами, славословити з Архангелами, підносити жертви на Горній жертовник, священнодіяти з Христом… відновлювати образ Божий, творити для Горнього миру… бути богом (пор. Пс. 81,6) і творити богами” [58, с. 121].

Однак, через невідповідність практики ідеалу з’являються з одної сторони згадані вже канони, що розмежовують Божественне служіння і мирське застосування принципів управління, а в історичному контексті – організації мирян – братства, що беруть на себе відповідальність забезпечення і розпорядництва ресурсами.

Таким чином реалізується соборноправність Церкви – парафії, яка проявляється і в пастирстві, коли окремі види влади беруть на себе благочестиві парафіяни. Отож, практика пасторальності (пастирства) українського Православ’я, схвалена Східними патріярхами через, спочатку, ставропігію, а потім через послання Східних патріярхів, що проявилась у розбудові мережі братських шкіл, котрі стали основою університетської освіти, та навіть сучасному храмобудівництві, починає тепер впадати у поле наукових пошуків католицьких богословів, а проте, занедбуватися малоосвіченим духовенством, на превеликий жаль, часто православним.

Звідси напрошується висновок про нагальну потребу відновлення свідомості парафіяльної спільнотної пасторальності (пастирства), що вже знайшло відображення, наприклад, в ухвалі ч. 3 Десятого Єпархіального Собору Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви від 30 березня 2001 року під назвою „Парафіяльні спільноти – головний осередок апостольського служіння Церкви”.

Морально-етичні аспекти парафіяльного управління

Щоб Божа людина була досконала, до всякого доброго діла готова. (ІІ Тим. 3: 17)

Парафіяльне управління, як управління будь-яким соціумом (спільнотою), основується на певній управлінській парадигмі. Парафія, як і будь-яка організована спільнота людей, має свою місію, у межах якої розробляє певні цілі, визначає завдання для досягнення встановлених цілей і все це здійснюється в умовах сповідування певних цінностей, філософії, наявності певного бачення. Логічно зробити висновок, що православна парафія не може послуговуватись іншими цінностями, філософією чи баченням, як тільки православною вірою та благочестям.

Саме цінності та переконання виступають критерієм оцінки та контролю виконання певних завдань, встановлення цілей чи сповнення місії.

Проблемою для парафії стає відмінність цінностей та переконань, яка на парафіяльному рівні радше відображається у відмінності заявлених та сповідуваних цінностей та переконань. Якщо такі відмінності є між окремими парафіянами, то вони можуть призвести до відходу тих чи інших мирян від парафії, або ж, при ефективній взаємодії духівника та мирян, привести до спільного знаменника.

Проблема, однак, переростає у загрозу, коли такий кордон відмінностей у цінностях та переконаннях пролягає не між окремими парафіянами, а між клиром та мирянами. У такому випадку, очевидно потрібно говорити або про неправославність пастиря, або про неправославність громади.

Сучасна управлінська наука говорить про парадигму управління в організації чи суспільстві. Схематично таку управлінську парадигму подамо на такому рисунку:

Рис. 1. Парадигма управління

Тут варто дещо роз’яснити. Запровадження у практику управлінської діяльності категорії філософії управління відбулося після ІІ світової війни у великих корпораціях Японії, Сполучених Штатів Америки, Західної Європи і було викликано посиленням конкурентної боротьби. Раніше вершиною управлінської парадигми була місія чи генеральна мета організації, в межах якої розроблялися конкретні цілі, а для їх досягнення ставилися перед виконавцями відповідні завдання.

В умовах суспільства місією ставала ідея, в окремих націях – національна ідея. Національна ідея в умовах бездержавности зводилась до здобуття державности, як і в умовах кризи місія організації зводилась до виживання. Проте зі здобуттям державності національна ідея різко трансформувалась, як і трансформувалась місія організації з подоланням кризи. Власне, напрям такої трансформації чи то національної ідеї, чи то місії (генеральної мети) підприємства залежить від конкретних цінностей та стратегічного бачення керівників та виконавців, що формуються в рамках певної філософії.

Такою філософією на рівні держави чи навіть блоку держав стає переважаюча релігія, яка будує змалку певний світогляд переважної більшості осіб даного суспільства. Однаковий світогляд та сповідування спільних цінностей робить можливим спонтанний контроль виконання будь-яких завдань, адже спільні суспільно-релігійні цінності стають критерієм оцінки та контролю діяльности кожного.

Ефективність дії християнських переконань має двоякий характер – християнин сам старається виконати завдання якнайкраще і не може не бачити суперечностей між виконанням завдання іншою особою та суспільними цінностями.

Щодо первинності моралі над саном В. Чеховський так говорить: „Не думайте, що благодать, любов Св. Духу правди, добра може