„Поділ єдиної Вселенської церкви: історичний, догматичний та канонічний аспекти”

ЗМІСТ

ВСТУП

Особливістю магістерської роботи є відсутність комплексного дослідження об’єктивних причин поділу Вселенської церкви, що зумовило вибір теми.

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що у 2004 році минуло 950 років від історичної події в Константинополі, яку названо «ділом Келуарія» або «Східною схизмою».

20 липня 1054 року патріарх Михаїл Керуларій в засіданні “постійного” свого синоду із 12 митрополитів і 2 архієпископів в присутності і інших 7 архієреїв, які знаходились на той час у столиці склав соборні постанови, якими і засудив дії папських послів і піддав анафемі.

З цього часу у всіх Східних церквах перестали згадувати папу у богослужінні, і Західна церква остаточно відпала від союзу зі Сходом. Цю подію в історії трактують як розкол Вселенської церкви. Але чи можемо ми назвати цю подію розколом? Існують різні точки зору. Так, А. Юдін[77; c540] у своїй праці зазначає, що в 1054 році латинська церква не відлучила грецьку, і грецька в свою чергу не відлучала латинську. Булли про екскоммунікації в 1054 році торкалися лише окремих осіб. Так, римські легати відлучили патріарха і декількох найближчих до нього осіб; через декілька днів патріарх відлучив легатів. А оскільки потрібно було все ж таки вказати дату початку внутрішнього розколу як в Західній церкві, так і схизми між греками і латинянами, то було вирішено обрати для цього події 1054 року. Однак, автор вважає, що не лише ці події були причиною розколу.

Як зазначає інший дослідник Христос Яннарас [78; c232], що схизма 1054 року спричинила утворення нової єресі. Єрессю він називає відокремлення від церковної общини певної групи, яка виявляється непов’язаною з євхаристійним зібранням і є фактичною відмовою від церковного способу буття.

Єпископ Діоклійський Каліст [35; c376] вважає, що інцидент 1054 року, який трапився в соборі Св. Софії, коли кардинал Гумберт і два папських легати поклали на престол папську буллу, умовно приймається за початок Вселенського розколу чи схизми між православним Сходом і латинським Заходом.

Джерельна база. Основними джерелами, використаними для написання даного дослідження були догматичні та канонічні праці і збірники, а також давні історичні хроніки. З догматичних праць найважливішими є праці Іоанна Дамаскіна: «Три захисних слова проти тих, що докоряють за святі ікони чи зображення» та «Точний вигляд православної віри», з канонічних праць: «Алфавітна синтагма Матфея Властара», Правила Православної церкви з тлумаченнями єпископа Далмацького – Істрийського Никодима, Правила Святих Вселенських соборів з тлумаченням.

Стан наукової розробки проблеми. У вітчизняній та зарубіжній літературі різноманітні аспекти проблеми причини поділу Вселенської церкви відображені в працях таких дослідників як Т. Аннанієль, Г. Бедуел, Л. Джероза, І. Ісіченко, І. Конгар, Г. Костельник, А. Лебедєв, А. Лотоцький, митр. Макарій, І. Мейендорф, С. Мудрий, Д. Огіцький, Е. Петер, М. Помазаний, В. Поспішіл, Є. Смірнов, В. Соловетов, М. Стечишин, В. Тальберг, В. Троїцький, В. Ципін, А. Юдін, І. Яблоков, Х. Яннарас, С. Ярмусь та інші. Величезний внесок у досліджувальну проблематику зробили церковні служителі.

Проте поза сферою вивчення залишилися загальнотеоретичні питання між Східною та Західною церквами, та психологічні особливості народів, їх традиції та усталені стереотипи.

І. Конгар [34] у своїй праці цитує два дослідження з церковної історії. В одному з них – за 464 років від єдиновладного правління Костянтина (323 р.) до Сьомого Вселенського собору (787 р.), між греками і латинянами було п’ять схизм, тривалістю 203 роки. Інші повідомляють про сім схизм, тривалістю 217 років, які відбулись протягом 506 років після смерті імператора Костянтина (337 р.), до прийняття Константинополем рішень Сьомого Вселенського собору. Однак, не дивлячись на це, вони продовжували вважати одна одну церквами-сестрами, які за сутністю становлять єдине ціле.

Достатньо змістовною є праця англійського церковного історика Робертсона [56]. Головні його досягнення – детальне документальне дослідження, спокійний і простий виклад фактів церковної історії. Перший том праці охоплює період від виникнення християнства і до поділу Вселенської церкви. У своїй праці автор показує формування церкви як на Сході так і на Заході, єресей і їх вплив на церковне життя. Особливу увагу Робертсон звертає на стосунки, які склалися між Сходом і Заходом, аж до поділу 1054 року, а також між церквою і державою. Ще одною працею іншого англійського автора є «Восточная схизма» С. Рансімена. Ця праця належить до класики англійської історичної науки.

Багатими на інформацію та систематичними є праці таких істориків церкви як Смирнова [57], Соловйова [59], митр. Іларіона [24], Г. Бедуела [13]. У своїх працях вони окреслюють поступовий процес встановлення християнства. З IV ст. при зовнішньому визволенні і посиленні християнства, послаблюється внутрішня солідарність між частинами церкви. На це вплинув і сам імператор, який визволив і возвеличив церкву, а також переніс столицю імперії на Схід – Візантію. При цьому він робить з цього міста єдиний центр для всього християнського Сходу. Соловйов вбачає в цьому недолік, оскільки василевс дав релігії зовнішнє панування у світі, але при цьому підірвав її міцність, наклавши початок поділу її на Східну і Західну. Так, він вважає, що у Візантії не було Апостольської кафедри і вона не могла сперечатись навіть з патріаршими престолами в Олександрії і Антіохії, не маючи і другого ступеня ієрархічного значення, будучи підкорена Ефесу