Преосвященний Іоанн [25] (Стефан Митропольський) у свій праці зосереджує увагу на історії семи Вселенських соборів. Він зазначає, що з піднесенням Константинополя виникає і швидко посилюється потреба догматичного встановлення канону. Автор намагається показати на окремих історичних фактах розбіжності поглядів між Східною і Західною думкою. При цьому автор зупиняє увагу на окремих постатях, причетних до собору.

Інформацію про основні віровчення і положення православної церкви, її відмінність від інших церков містять праці Огіцького [47], Кураєва [33]. Достатньо інформації про внутрішню історію Візантійської церкви подають праці Лєбєдєва. У першій праці ідеться про формування ієрархічної структури церкви, її відносини з державою, про виникнення єресей і проходження Вселенських соборів [38]. У іншій книзі автор зосереджує свою увагу на ІХ, Х, ХІ століття [39]. У ній зображується боротьба між Константинопольськими патріархами і Римськими папами, які прагнули підкорити собі всю Вселенську церкву. Головний зміст – це протистояння двох церковних партій: ігнатіанської і фотіанської. В кінці книги висвітлюється питання остаточного розколу церкви за патріарха Михаїла Керуларія і папи Лева ІХ, в середині ХI ст. Перший крок до боротьби зробила цього разу, вважає Лєбєдєв, Константинопольська церква.

До явищ культурно-релігійного життя, тісно пов’язаних з загальним життям людини, належать конфесійні форми устрою християнських церков. Лотоцький [41] ставить собі за мету з’ясувати ту форму устрою Православної церкви, що отримала назву “автокефалії”, а також показати поділ християнського людства, який стався на основі формування устрою церкви на світ греко-слов’янський та романо-германський.

Першим оригінальним посібником українською мовою з історії християнської церкви є праця архієп. Ігора Ісіченка [26]. В упорядкуванні матеріалу використано автором хронологічну схему. Тут міститься інформація про встановлення і розвиток Римської імперії, Вселенські собори IV-VIII ст., золоту добу богослов’я. Аналізується релігійне життя доби середньовіччя, історія поділу церкви на православну та католицьку.

В дещо схожій хронологічній послідовності подається історія церкви у Тальберга [65].

У праці “История религии” [29] розкривається історія формувань світових релігій, аналізуються так звані нетрадиційні релігії, культи, єресі, викликані різними процесами. Автор зазначає, що християнство почерпнуло і осмислило попередні ідейні концепції іудаїзму, стародавніх східних релігій, філософські гасла і думку, особливо античні. А поява двох основних напрямків пов’язана з особливостями розвитку феодальних відносин в Східній і Західній частині Римської імперії.

Церковне право – одна з важливих юридичних дисциплін. В канонах відображається християнська правова думка, оскільки церква і держава завжди були тісно пов’язані між собою. Загальну інформацію про джерела, методи церковного права, як на Сході так і Заході, про формування устрою і функціонування органів церковного права, зовнішні і внутрішні ознаки Вселенського собору, містять праці таких дослідників як митр. Іларіона [24], Ципіна [73], Ерде Петера [22], Поспішіла [51], Л. Джероза [21].

Фундамент, основу церковного права становлять канони, тобто правила. В церковному праві слово “канон” слугує для означення остаточно визначеної церковно-правової норми з того чи іншого питання церковного життя, в авторитетному викладі, який отримав загально-церковне визнання.

В склад канонічного корпусу входять правила Святих Апостолів, Семи Вселенських соборів і Десяти Помісних, Дванадцяти Святих Отців. З плином часу в церковному житті виникає потреба у тлумаченні канонів. Таку інформацію нам надають праці: “Правила Святыхъ Вселенскихъ соборовъ с толкованиями” [7], де міститься коротка довідка Зонари, Вальсамона, Арістена; “Правила провославной церкви с толкованиями Никодима” [5] і Стечишина [58], де містяться зразки канонів, ухвалених імператорами на Вселенських і місцевих соборах, що зобов’язують церкву до 800 року, і канони з ІХ ст., після поділу Римської імперії; також праця Мудрого [46], “Алфавитная Синтагма Матфея Властаря” [2] – це номоканонічний збірник XIV ст., який містить в собі повне зібрання, в алфавітному порядку, усіх предметів, що містяться в церковних правилах і громадських законах, котрі торкаються церкви. Завданням його праці є викладення постанов громадських та церковних, канонічних чи неканонічних, але які мають застосування в церкві.

Про догматичні досягнення з церковних питань, їх джерела і процес формування, які були спадкоємцями догматичної полеміки як на Сході, так і на Заході, порушені у працях Макарія [44], Анрі де Любака [18], архім. Аліпія [12], Ананьєля [11], Помазанського [53], Паренте Пієтро [43,50], о. Славомира [61]. Також змістовними по даному питанні є загальні праці: “Православне догматичне богослов’я” [48], “Догматика фундаментальна” [19], “Конспект лекцій по догматичному богослов’ю” [32], “Догматичне богослов’я католицької церкви” [20].

Добрим дослідником і критиком папського примату є протопресвітер Костельник Г. [30,31]. Автор у своїх працях намагається спростувати догматичні підстави папства, базовані на патристичних претензіях.

Відомим дослідником догматичної проблематики є Троїцький В. [63]. У своїй праці він пропонує нариси з історії догмата, досліджує основні моменти роботи давньо-церковної богословської думки над розкриттям і поясненням вчення про церкву. Саме ці моменти і відзначаються найбільшими антицерковними рухами – іудео-християнством, гностицизмом, монтанізмом, новіціанством і донатизмом – які перекручують це