згодою правителів і інше [27, c.103]. Однак, ситуація змінюється з початку VII ст. Королівський едикт 614 року визнаючи незалежність церкви від королівської влади, водночас затверджував право контролю короля, яке проявлялось в затвердженні рішень.
До престолу поступово переходять також функції імперського префекта. Подальше його зміцнення пов’язане з християнізацією в VII-VIII ст. Англії, а також Баварії, Тюрингії та інших. Римська кафедра сподівалась стабілізувати своє становище шляхом союзу з франками. Папи сприяли встановленню нової королівської династії – Каролінгів. Піпін Короткий і його сини, здійснивши в 751 році державний переворот, були помазані святим єлеєм в якості королів, рукою папи Захарія [23, c.16].
В 756 році у вдячність Піпін передав папі Стефану ІІ екзархат Равени, окрім цього Парму, Мантію, Боневенто і Корсику. З цих пір Рим став столицею Папської держави. Так, папи отримали велику світську владу. Вони перестали датувати офіційні документи роками правління візантійських імператорів і приступили до карбування власних монет.
Відносини між Римом і Константинополем з часом набрали більш конфліктний характер не лише в богословському, але і в політичному плані.
За правління імператора Юстиніана, візантійці відвоювали Італію, Північну Африку, частину Іспанії. Римські первосвященики опинились під контролем імперії. Вони призначались і скидались за волею імператора і їх намісників в Італії, аж до VIII ст. Ще більш загострило відносини між римською і візантійською церквами те, що Константинопольський патріарх Іоан IV (582-585 рр.) офіційно прийняв титул Вселенського. Але римським папам вдалось перетворити церкву в помітну економічну силу (придбання Сицилії, півдня Італії), і підвищити свій політичний престиж. Ще одним фактором, що змінив ситуацію на користь Риму, було поширення ісламу і поява сильної держави франків на заході Європи. Візантія в VII ст. зазнала атак арабського халіфа, який захопив Антіохію, Олександрію, Єрусалим, Сирію, а слов’яни – Балкани. В таких умовах Італія почала звільнятись від залежності Візантії[15,c.269]. В VIII ст. римська церква визволяється з-під опіки Сходу і утворюється папська область. І хоча Візантійська імперія перестає бути продовженням Римської ще з VII ст. і особливо з VIII ст., вона стає представницею візантинізму [67, c.16].
Римські папи почали думати про відродження на Заході імперії. Ця ідея набула поширення в результаті територіального розширення Франкського королівства завдяки завоюванням Карла Великого.
Король франків намагався ввести в своїй державі єдність в церковному управлінні, при цьому возвеличуючи пап над іншим духовенством. Його посли постійно відвідували Італію і Рим, переглядали папські рішення. Як наслідок цього втручання: в другій половині VIII ст. папи перестали бути володарями і цілком залежали від короля франків. За таких умов розгорілася боротьба між прихильниками відродження великої імперії [27, c.115]. Однак, восени 800 року собор в Римі постановив, що імперія захоплена жінкою, тому титул імператора повинен отримати король франків Карл, який тримає в руках Рим. Тому на Різдво 800 року папа Лев ІІІ коронував його [37, c.274]. Сам візантійський імператор в 812 році визнав імператорський титул Карла. З 816 року остаточно було встановлено, що возведення на імператорський престол повинно супроводжуватись помазанням, яке мав здійснювати папа. А вже Паризький собор на початку IX ст. констатував церкві право відлучення правителів з їх посад.
Коронація Карла Великого було зрадою. Від цього часу на Заході утвердилась імператорська церква. У практичних діях при укладанні договорів, у богословських трактатах, у папських буллах василевса і надалі трактували як імператора [34, c.28].
Не останню роль у відокремленні Заходу і Сходу відіграв іслам, як єретичне вчення [3, c.65]. Завоювання мусульманами берегів та островів Середземного моря (Крит, Сицилія, Мальта), зупиняє торгівлю та вільний обмін між двома частинами імперії. Ці дії ісламу викликали більш жорстку позицію Візантії у політиці та церковних справах: патріарх намагався об’єднати під своєю владою залишки християнських народів після магометанських завоювань.
Ще в VI ст. відбувається розширення християнського ареалу, при цьому основна роль належала централізованій місії [28, c.73].
Імператор Юстиніан І був лідером державної місії. Він хотів християнізувати все населення імперії. Цей процес передбачав такі етапи: імперія почала втручатись у внутрішні справи варварського племені, метою якого є підірвати вплив свого ворога у ньому – Персії [8, c.68]. Потім на варварів чиниться політичний тиск, який мав цивілізаторське забарвлення, а проби відмовити варварів від їх “диких” обрядів плавно переходить в християнізацію. Наслідком цього є повалення влади, яка нерозривно пов’язана з язичницькою релігією. Християнізація розвивалась паралельно з загальною візантинізацією і політичним підкоренням імперії. Юстиніан продовжував, почату його попередниками, політику: запрошення варварських вождів до Константинополя з метою хрещення. Однак, ключовою фігурою в місіонерській діяльності визнається патріарх Фотій, з іменем якого пов’язано кампанії з християнізації Болгарії і Русі. Він першим задумався над теоретичними основами навернення язичників.
Але варто згадати, що ще в перші три століття між західними і східними богословами майже не було відмінностей у відношенні до варварів. Розпад Західної імперії, за їх сприяння, похитнув ту віру в провіденціональне призначення Риму, яка на Сході так і залишилась непохитною. Однак, ці обставини відкрили для західних християн можливість звертатись до варварів з проповіддю віри, а не підкорення.
Папський престол зайнявся місіонерською діяльністю, коли остаточно емансипувався від Константинополя [28, c.174]. Першим папою-місіонером став Григорій Великий. Він відзначився місією в 597 році до Англії. А імперія Карла Великого засвоїла надто жорстокий підхід до христянізації варварів – активна проповідь централізованої церкви мала б підкреслюватись військовими акціями.
Місцеві