2.2. Христологічне питання

Єресь монофізитська принесла церкві шкоди більше, ніж будь-яка інша єресь, як зазначає Тальберг [65, c.168]. Х. Яннарас стверджує, що монофізитство виражає тенденцію бачення в Особі Христа лише Бога, котрий увійшов в людську історію [78, c.92]. Воно було осуджено Халкедонським собором. Викладені вчення про дві природи в Особі Ісуса Христа, а особливо про людську, не підтримувались монофізитами, центром яких був Єгипет. Живильне середовище для їх поширення створювали монахи, що вважали ніби Четвертий Вселенський собор зрадив давній вірі, бо неможливо приписати Господу Ісусу Христу людську природу, гріховну. V – першої половини VI століть монофізитська єресь набирає нового розмаху через підтримку світської влади. Цей період характеризується зміною на престолі імператорів-монофізитів і православних.

Ще у 482 році Зенон і патріарх Акакій, намагаючись знайти компроміс між православним і єретичним вченнями, видають Генотикон [59, с.140]. Він затверджував Нікейський символ, піддавав анафемі Несторія і Євтихія, приймались 12 анафематизмім Св. Кирила: що єдинородний Син Божий, який зійшов і прийняв тіло (воплотився від Святого Духа і Діви Марії Богородиці) є один, а не два. Однак, папа Фелікс ІІ, відчуваючи себе незалежним від Константинополя, після падіння Західної імперії (476 р), засуджує Генотикон як єретичне вчення, відлучає Акакія і усіх єпископів і перериває спілкування зі Східними церквами. Але, з приходом до влади Юстина І в 518 році, було відновлено відносини з Римською церквою. Наступний імператор Юстиніан (527-565 рр.), як і попередник, прагнув політики примирення. Під впливом своєї дружини Феодори, він навіть пішов на поступки монофізитам і допустив в константинопольській церкві згадувати додаток в Трисвятій пісні: “распныйся за ны”. В 544 році Юстиніан видає едикт про три глави, за якими анафемувались Феодор Мопсуестський з усіма його творами; Феодорит Кирський за твори, спрямовані проти Св. Кирила Олександрійського і Третього Вселенського собору; та Іва Едеський за послання до Марія Перси, і додано, що це не суперечить Халкедонському собору[77,c.35].

Це викликало церковні заворушення. Папа Вігілій спершу відмовився підписати указ, але згодом оприлюднив документ під назвою “Iudicatum”, де погоджувався з рішенням. Це викликало заколоти на Заході. Через це було скликано в 550 році в Мопсуесі помісний собор, а в 553 році у Константинополі П’ятий Вселенський собор. На них було прийнято три глави, які підтримав і папа римський. Поділ в Західних церквах продовжувався до кінця VI ст., коли за папи Григорія Великого всі визнали це рішення [26, c.225]. Однак, лише в Константинополі відбулось приєднання монофізитів до церкви. Але в інших патріархатах вони остаточно сформувались в окремі від церкви товариства.

В 536 році відпадає від Вселенської церкви Вірменська. Ще в V ст. виникли непорозуміння стосовно грецького слова цхуйт (природа). Вірмени перекладали його як особа, тому вони говорили, що в Ісуса Христа одна цхуйт, тобто одна особа. Хоч Вірменська церква прийняла Генотикон, але під впливом монофізитів відбувся собор в Тіві, де було засуджено Халкедонський собор [13, c.43]. Також було запроваджено від монофізитів додаток “распныйся за ны”. Євхаристія здійснювалась на опрісноках, при цьому вино не змішувалось за водою і багато інших.

Продовженням або видозміненням єресі монофізитів були монофеліти. Як вважає Н.Тальберг, вони виникли в результаті прагнення візантійського уряду приєднати монофізитів до Православної церкви[65,c.173]. Під час походу на персів в 20-х роках VII ст.. імператор Іраклій зустрічався з монофізитськими єпископами – Афанасієм і Кіром, які запропонували йому, що монофізити приєднаються до Православної церкви, якщо ця визнає, що в Ісуса Христа одна дія (енергейб) чи воля. Вчення про дві волі церквою ще не було розкрите, оскільки вважалося, що якщо в Христа дві природи, то і відповідно дві волі. Монофізити, пропонуючи такі умови, намагались продовжити свою єресь. Імператор Іраклій не вникаючи у суть вчення в 630 році видає десять узгоджувальних членів в одному з яких, а саме в 7-му, висувалось вчення про єдину Боголюдську дію в Христі, чи єдину волю. На захист православ’я виступив монах Софроній, а з 634 року патріарх Єрусалимський, який скликав в Єрусалимі собор, на якому засудив монофелітів і виклав православне вчення про дві волі в Христі. Але папа Гонорій теж підтримував вчення про одну волю. Патріарх Сергій уклав формулу віри і дав її імператору, який в 638 році видав Символ віри у вигляді царського указу - “Виклад віри”. Ним заборонялись обидва вирази мйп енергейб і дйп енергейб , пропонуючи термін – ен иелймб (воля). В цей період на захист вчення про дві волі, виступив монах Максим Ісповідник, під впливом якого в Африці відбувся собор (646 р.), що засудив монофелітство [56, c.558].

Наступник Іраклія, Констант ІІ , розуміючи негативний вплив церковного непорозуміння з Африкою і Римом, наступ мусульман для держави, ліквідує екфесіс і видає тіпос, тобто зразок віри, що включав вчення п’яти Вселенських соборів. Заборонялось говорити як про одну, так і про дві волі. Однак, суперечки продовжувались. І в 680 році відбувся Шостий Вселенський собор в Константинополі, на