102 правила Тульського собору мають велике значення для церкви і до нині. Реформу, започатковану цим собором, часто порівнюють з літургійною реформою IV ст. Не менше значення мав він і для іконології. Так, правило 73 наголошувало, що зображення Христа було і буде головним символом християнства, до якого слід ставитись з великою повагою, не малювати його будь-де, а лише в належних місцях [7, c.573]. Правило 82 стосувалось заміни алегоричного образу Ісуса Христа як агнця на людський, історично-правдивий образ Спасителя [7, c.595].

Правило 100 застерігало від елементів римсько-елліністичного мислення. Собор з кількох альтернатив вибрав ту, яка найбільше відповідала природі Господа. Практично відновлюються твердження Символу віри [25,c.344].

Якщо усі попередні іконологічні проблеми були лише предметом дискусій богословів без прийняття обов’язкових рішень, то тут маємо законне рішення. Оскільки механізми застосування цих правил не були врегульовані і опрацьовані, то симфонія з приводу довгоочікуваного церковного дозволу на людські зображення святих, вилилась у самоуправство і різні зловживання. За 34 роки, між Тельським собором і початком іконоборства (692-726 рр.), малярі ікон неправильно застосовували іконологічні правила цього собору і це викликало критичну реакцію не лише у традиційних супротивників ікон, нащадків ранніх апологетів, а також аріан, монофізитів і монофелітів, але і в окремих церковнослужителів. Це привело до трактування ікон як прояв язичництва і багатобожжя. Хибна інтерпретація трьох правил Тульського собору зумовлена тим, що справу впровадження їх у життя взяла на себе не церква, а світська влада, яка не заглиблювалась у богословські підвалини, а пішла шляхом естетизації тих зображень [38,c.109].

З 717 року у Візантії почала правити нова династія – Ісаврійська, а з нею почався новий період в історії церкви, який отримав назву – іконоборство.

На Заході, однак, напади на іконопочитання не були такі часті і гострі як на Сході. Переслідування почалося в 726 році, коли імператор Лев ІІІ Ісаврієць потрапивши під вплив єпископів з Малої Азії, де були єретики павлікіани (матерія – це витвір злого бога), видає декрет проти ікон [76, c.35]. Його відмовився підписати патріарх Герман, через це його було вислано і поставлено патріархом прихильника іконоборства – Анастасія. Також, опирались підписанню Римські єпископи: Григорій ІІ і Григорій ІІІ. Через богословські помилки імператора і його прихильників між Римською і Константинопольською церквами виникла схизма, яка тривала більше ніж сто років [45, c.76]. До правління Костянтина V Копроніма, повної артикульованої теології іконоборства не було розроблено. Саме він написав теологічний трактат проти ікон і скликав в Ієреї собор, на якому було винесено ряд рішень. Так, художник може зображувати лише одну людську природу, відділяючи її від божественної; або – зображати божественну, яка обмежується людською природою. Єпископи, в такому випадку мали вибрати між несторіанством і монофізитством [45, c.79].

Ще одна позиція іконоборців: образ в них мав бути ідентичний прототипу. Єдиним, істинним образом Христа, який могли прийняти іконокласти, залишався обряд в Євхаристії як “символ” Ісуса.

У 787 році за імператриці Ірини відбувся Сьомий Вселенський собор, який повертає шанування ікон. Обговорення версій зображення, привело до важливого рішення про культ образів. Образ чи ікона відрізнялись від Божественного зразка. Вони могли бути лише об’єктом деякого відносного шанування, але ніяк не служіння чи поклоніння, які належать лише одному Богу.

Але знову виникають непорозуміння на основі неправильного перекладу. Грецьке слово “proskynesis”, а латинське – “veneratio”, яке мало значення як внутрішнє, духовне шанування, було перекладене на латинський варіант терміном “adoratio” – рабське поклоніння, обожнення [35, c.44].

Однак, і цей собор не вирішив ряд питань поставлених в Ієреї. У першому періоді іконоборства у вирішенні христологічних питань велику роль відіграли твердження Германа і Іоанна Дамаскина.

Другий етап іконоборства розпочав в 813 році Лев V Арм’янин, хоча дискусії про образ відновились ще за імператора Михайла Рангабе (811-813рр.). Протягом цього періоду відзначились два теологи: Феодор Студит та патріарх Никифор. Іконоборство, врешті-решт, припинилось за імператриці Феодори, яка разом з патріархом Св. Мефодієм зібрала у 843 році собор в Константинополі, який затвердив рішення Сьомого Вселенського собору, 11 березня 843 року у соборі Святої Софії було започатковано свято Торжества Православ’я [26, c.295]. У ньому вбачали перемогу правди про ікону, яка пов’язана з вченням про Втілення Божого Слова, Ісуса Христа та Його правдиву людську природу.

Отже, як ми бачимо, іконоборство вплинуло на стосунки Сходу і Заходу. Ще імператор Іраклій відвернувся від римського спадку і звернувся до Сходу. Але ще більше поглибило відокремлення - ісламське протистояння. Залишившись без покровительства візантійського імператора, папи звернулись до франків. Так, почало формуватись два світи, які розмовляли на різних мовах, мали своє теологічне вчення. Іконоборство привело до створення стійкого, у протистоянні державній владі, неоконформіського, незалежного чернечого чину, який бере у свої руки формування богословської думки у наступні століття [52, c.73].

2.4. Кодифікація церковного права

Як вже зазначалось у вступі велика кількість церковно-канонічного матеріалу викликала необхідність його кодифікації.

Стандартним канонічним збірником у Візантії, а згодом основа церковного права в слов’янських країнах і в сучасній Православній церкві є “Номоканон в чотирнадцяти титлах”. Номоканонами спершу називали збірники, які включали в себе як канони, так і громадянські закони, що стосувалися церковних справ [73, c.442]. Номоканон в чотирнадцяти титлах містить: Апостольські канони, правила Семи Вселенських і Десяти Помісних соборів, Дванадцяти Святих Отці. Це найбільш повний