“Номоканон” складається з передмови і двох частин. Перша, так і називається “Номоканон”, поділена на 14 титлів. Друга – “Синтагма”, містить тексти канонів, розміщених в хронологічній послідовності.

Ера Юстиніана відзначається появою кодифікованого церковного законодавства. Хоча і до цього часу існували збірники. Найбільш спряв цьому процесу Константинопольський патріарх Іоанн ІІІ Схоластик [45,c.170]. Він склав “Збірник П’ятдесяти титлів”, де розподілялись соборні канони на розділи за тематикою. Також брав участь у формуванні збірника імператорських законів, поділеного на 87 розділів (“Збірник 87 розділів”).

Кінець VI ст. відзначився появою ще одного анонімного збірника, що поділявся на 14 розділів і містив збір світських імператорських законів від тим самим заголовком.

“Номоканон в 50 титлах” прийняв свій остаточний вигляд можливо за Фотія. Цей збірник слугував основою для пізніших канонічних трактувань. Якщо дивитись з юридичної точки зору, як вважає І. Меєндорф, повний корпус візантійських канонічних джерел не є пов’язаною, не суперечливою цілісністю [45, c.173]. Спроби кодифікації не усунули протиріччя. Варто зазначити, що її ініціатори не прагнули забезпечити візантійську церкву повним corpus juris. Саме в цьому і проявилась слабкість Східного християнства у спробі формування незалежного і послідовного церковного права, а тому попало під вплив державної влади. Як стверджує Софрон Мудрий: церква Сходу стає організмом імперської адміністрації, а за Юстиніана І цезаропапізм стає постійною інстанцією, у той час як теократія з бажань імператора будує фундамент цієї самої держави [46, c.42].

Але Каліст вважає, що це помилково звинувачувати Візантію у цезаропапізмі [80, c.26]. Хоча церква і держава справді складали єдиний організм, але в середині існувало два різних елементи: духовенство і влада імператора, які мали свою сферу діяльності. Між ними існувала симфонія. Така доктрина була викладена в кодексі візантійського права, сформованого за Юстиніана.

Імперське законодавство на Сході приймалось без супротиву. Імператор теж стає членом церкви і погоджується зберігати фундаментальні, сакраментальні і доктринальні основи. Візантійці усвідомлювали, що деякі канони відображають вічну і божественну природу церкви, а християнським обов’язком є покора ім. Також, варто зважати і на те, що римські традиції завжди залишались достатньо сильними у Візантії, і з поваги до римського права, імперія утримувала певну кількість високо компетентних юристів, які спеціалізувались по церковному праві. Саме вони втілювали основи римського права в церковне законодавство і юриспруденцію [65, c.289]. За Юстиніана Великого проводиться кодифікація ранніх джерел римського права, як результат – створено правничий корпус Юстиніана (Corpus juris civilis). В цей корпус увійшло 4 збірника: перший – “Кодекс постанов” (Codex Constitutionum), вперше виданий в 529 році. У нього увійшли імператорські закони від Адріана (117р.) до останнього закону Юстиніана (534р.). Другий збірник – “Дегести” (Degest) чи “Пандекти” (Pandect), опублікований 16 грудня 533 року, містить пояснення юристів язичницької епохи на законні постанови древнього римського права [73, c.93]. Третій – збірник “Інституцій” (Institutiones). Четвертий – “Нові постанови” (Novellae constitutio), або “Новели”, більша частина яких написана грецькою мовою. Перша новелла видана 1 січна 585 року. Це були своєрідні послання імператорів з постановами, адресовані переважно Константинопольському патріарху. Саме “6-а новела” містить повний набір підзаконних правил, які торкаються існування церкви в межах Римської імперії. Канонам надається “сила закону”. Однак імператори ніколи не перевищували догматів чи канонів [45, c.156]. Але без імператорського законодавства не можливо зрозуміти візантійський церковний устрій і церковну свідомість.

Ще одним важливим збірником законів, що торкається церкви є “Еклога законів” Ісаврів, що була видана в 741 році. Тут було внесено зміни в законодавство Юстиніана, особливо в закони про шлюб і розвід [22, c.76].

Між 870 і 879 роками імператором Василієм Македонським було видано ще один скорочений збірник римського і візантійського права – “Прохірон” (підручник). Як і “Еклога”, він містив закони про подружжя і церковні справи: VII глава трактує питання про заборону шлюбу, IX – про розвід, а XXVIII – про призначення і висвячення духовних осіб, яка має бути процедура.

Між 879 і 886 роками виходить нове видання “Прохірона” під назвою “Епанагога”, де міститься відомий опис імператора і патріарха Константинопольських, як величних і необхідних членів суспільства. А також, включено законодавство стосовно духовенства (VIII-IX глави) про законність статусу церковної власності (Х гл.). Запропонована цим збірником схема Богом встановленої ієрархії (двовладдя), імператора і патріарха, але з піднесенням останнього – близька ідеології, яка панувала у Візантії у ІХ ст., після перемоги над іконоборством [41, c.87].

Хоч канонічні збірники Східної церкви застосовувались на практиці на Заході, але і тут формуються свої збірники. Як вже згадувалось в першому розділі, найважливіший із старих канонічних збірників був складений римським абатом Діонісієм Малим в V ст. Збірник декреталів римських первосвящеників і “Канонічний кодекс” цього абата в 777 році був висланий папою Адріаном І в дарунок королю Франків Карлу Великому. Новий збірник Діонісія – Адріана став офіційним канонічним кодексом франкської держави [21, c.113].

В другій половині VII ст. був складений кодекс Іспанської церкви, авторство приписують Св. Ісидору Севільському. Окрім канонів визнаних Вселенською церквою, в нього увійшли правила Іспанського і Галльського соборів. Компіляція складається з двох частин. В першу увійшли, окрім правил соборів, перекладених з грецької мови, канони Сардикійського і Карфагенського соборів. Другу частину становлять папські декретами від Дамаса до Григорія Великого.

Важливість цієї компіляції в історії церкви пояснюється перш