Отже, в кінці VI-VII ст. ізоляцію Сходу і Заходу поглибили аварські і слов’янські навали на Балканський півострів, а також піднесення ісламу. Іконоборська смута ще більше розширила процес поділу Сходу і Заходу. Адже, папи твердо відстоювали позиції іконошанування і тому протягом десятиліть не спілкувалися з іконоборниками-імператорами і Константинопольськими патріархами. Тому, Захід звертає свою увагу на Франків. В 754 році папа Стефан відвідав франкського правителя Пепіна. Як вважає Калліст, це послугувало першим кроком зміни орієнтації з боку папства. Наступним кроком була коронація короля Карла Великого папою Левом ІІІ. Візантія вбачала в цьому акт розколу всередині імперії, оскільки франки дотримувались антигрецьких настроїв. Саме різниця в політичній ситуації на Сході і Заході спричинила розходження і у зовнішній формі церкви, вченні і традиціях. Прикладами цього можуть бути папський примат і Filoque.

Висновки до Розділу 2

У розглядуваний період на Заході патріарша влада римського єпископа над західними церквами і усвідомлення церковного приматства міцніли і розвивалися паралельно. Ці обидва прагнення переплітались і підтримували одне одного. І в тому і в іншому відношенні римські єпископи добилися багато чого. Розвиток папської ідеї був визначальним в зміцненні їх церковної юрисдикції на Заході. Як патріарх латинський, єпископ римський розповсюджував свій вплив на найбільший із церковних діоцезів – від Балкан до Атлантичного океану, від Рейну до мавританських пустель, і тільки на півночі Італії його влада ще не була зміцнена. Ще грандіознішими були ідеї, на які прагнули спиратися в Римі. На престолі апостола Петра сидів незвичайний єпископ з чисто номінальною першістю між рівними. Римські єпископи бачили в собі живе втілення князя апостолів, - та так дивились на них й інші, особливо на Заході. Вони присвоїли собі право нагляду над всією Вселенською церквою. Їм повинно було належати останнє, вирішальне слово у церковних питаннях, на яке вже немає більше до кого апелювати; їх суддею визнавали тільки Бога, і нікого іншого. Тут ідея церковного приматства досягає тих розмірів, що у більш різні часи.

Успіхи римських первосвящеників на Сході були слабкими. Насправді, відносини між двома половинами християнського світу вже здавна приймають такий характер, який важко назвати цілком здоровим. Східні церкви починають замикатися в колі свого власного життя, не бачать нічого далі певних догматичних інтересів.

Особливо загострюється христологічне питання. Монофізитська, і її продовження – монафелітська єресі, нарешті виявляються такими, яких не вдається остаточно здолати. Частина віруючих відокремлюється від Вселенської церкви і складає свої окремі, незалежні церкви – так звані орієнтальні (давні східні) чи монофізитські, які існують до цього часу (Вірменська, Сірояковитська, Коптська, Ефіопська, Індомалабарська) Це перший серйозний розкол у церкві, який відбувся саму на Сході, і Який, природно, приніс велику шкоду Східній церкві.

Внаслідок арабських завоювань Візантія втрачає обширні території на південному сході й у Африці. Практично зникають три патріархати: Александрієвський, Антіохійський й Ієрусалимський, які перетворюються у малочисельні та маловпливові церкви. Внаслідок впливу ісламу, який забороняв зображення живих істот, та надихування християн, виникає іконоборство, яке перестає не тільки у серйозну церковну, але й державну і суспільно-політичну кризу. Першість у боротьбі з іконами належить імператорам, що проявляє вся шкідливість цезарепапізму, який панував у Візантії. В той же час Заходу, де церква була практично незалежна від світської влади, іконоборство ледь торкнулося. По причині іконоборства, яке підтримувалося рядом імператорів та деякими, незалежними від них патріархами, між Римською і Константинопольською церквами виникла схизма, яка тривала більш ніж сто років. Залишившись без покровительства імператорів – єретиків, папи звернулись до франків. У 800 році було короновано Карла Великого, що привело до остаточного розколу ранньосередньовічного світу.

У VI-IX ст. розширюється церковно-правова база. Проходять окремі вселенські й помісні собори, видаються канони, виходять державні постанови, які торкаються церкви. Певного розвитку зазнає церковно-правова думка. Велика кількість церковно-канонічного матеріалу викликала необхідність його конфіскації.

На Сході такими церковними законодавчими збірниками стали Номоканони. Номоканонами називались збірники, які включали в себе як церковні канони, так і громадські закони, які стосувалися церковних справ. Поява конфіскованого церковного права розпочинається з епохи Юстиніана. Послідовно появляються Номоканонів, доки в 920р. було затверджено Номоканон в чотирнадцяти томах, як кодекс, загальнообов‘язковий для всієї церкви, але який на практиці став основою у східній церкві і сьогодні являється основою церковного права сучасних православних церков. Але, якщо дивитись з юридичної точки зору, повний корпус візантійських церковних джерел не є пов‘язаною, не суперечливою цілісністю, і спроби конфіскації не усунути протиріччя.

Захід у правотворчий діяльності пішов своїм шляхом. Хоч канонічні збірники Східної церкви застосовувались на практиці на Заході, але і тут формуються свої збірники, куди крім канонів, прийнятих Східною церквою, входять канони місцевого, західного походження. Таким чином, і у сфері церковного права Східна і Західна церкви пішли своїми, різними шляхами.

РОЗДІЛ 3. ВІД FILIOQUE ДО АНАФЕМИ (843-1054 РР.)

Від IX сторіччя, коли єретичний рух завершив своє коло,