Як зазначалось у попередньому розділі, протягом усього періоду іконоборства Східна імперія залишалась політично і культурно ізольованою від Заходу, перебуваючи під інтелектуальним впливом ісламу. З іншого боку започатковується нова цивілізація – Каролінгська імперія, що робить Рим незалежним від Візантії. Якщо Схід віддавав себе цілком збереженню священних початків Царства Божого, то Захід, згідно зі своїм практичним характером, передусім поставив піклування про засоби досягнення Царства Божого на землі [59, c.129].

У цьому розділі ми розглядаємо такі питання: суперництво теократій двох імперій, протистояння між богослов’ям монахів і візантійським гуманізмом, розвиток христологічного питання і папський примат.

3.1. Східна і Західна імперії: суперництво теократій

Схід і Захід не лише політично, але і церковно замикаються. Під час іконоборства розриваються останні зв’язки, які поєднували папство з імперією. Утворюються два світи, дві традиції, дві церковні психології. Східна церква замикається оскільки для Візантії все, що знаходилось за межами імперії, позначалось терміном “варвари” [75, c.292].

Перші розходження в поглядах стали помітні при зустрічі двох імперій у кінці ІХ ст. у справі патріархів Фотія і Ігнатія, коли римський папа Миколай І почав втручатись у внутрішні справи імперії. Але після Фотія знову настав період відчуження, який тривав до середини ХІ ст.

Великий вплив на відносини двох імперій мав слов’янський чинник. Місіонерська діяльність серед них могла не лише відкрити для Східної імперії нове поле широкої політичної і церковної місії, але і нанести удар на плани Західної імперії, поклавши край розповсюдженню латинської церкви [68, c.46].

Ще в VII ст. визволившись від Аварської імперії, до якої вони швидше входили, слов’яни поступово заселяють, спустошені ними, римські провінції – Іллірію, Мізію, Фракію, Македонію.

Велике значення для Візантії у вирішенні “слов’янської проблеми”, мав “переклад” християнства на слов’янську мову, здійсненний святими солунськими братами Кирилом і Мефодієм. І саме тому, на прохання моравського князя Ростислава прислати місіонерів, вони прибули в 863 році у Девіну (Велеград). Потрібно зазначити, що мотиви, якими керувався Ростислав були не лише релігійного, але і політичного характеру. Закріплюючи слов’янське християнство, він цим самим зміцнював і свою національну незалежність від утвореного в той час – “германізму”. Це був лише початок місіонерської діяльності братів. Хоча західні слов’яни не змогли витримати франкського натиску. До ІХ століття євангелізація хорватів просувалася слабо. За патріарха Фотія вони були підпорядковані Константинополю. Але у 925 році Томіслав, одержавши від папи Римського титул короля, включає свою країну в коло Західної церкви [3, c.137].

Болгарія – перша велика слов’янська держава, яка прагнула утворити імперію. Варто підкреслити, що в історії слов’ян прийняття християнства з самого початку поряд з релігійним набирає політичного значення. Християнство в Болгарії існувало і до Бориса. Але він перший зробив з нього знаряддя державного зростання. Політичні розрахунки Бориса проявляються і в тому, що він сумнівався звідки прийняти християнство – від Візантії чи від Риму.

За візантійською теократичною ідеологією хрещення означало: вступ у візантійський світ загрожував розчиненням у ньому молодої болгарської державності [75, c.306]. Тому, основною метою Бориса було добитись утворення своєї незалежної чи автокефальної церкви. Пришвидшило вибір Бориса вдала грецька військова кампанія, після якої він змушений був капітулювати. Умовою перемир’я Візантія поставила хрещення. Болгарський каган був охрещений одразу на полі бою (869р.). Але Візантія не збиралась давати йому автокефалію.

Борис, через хрещення, шукав зміцнення своєї незалежності, твердої основи для болгарської державності, але Візантія цим шляхом прагнула, наскільки це можливо, підкорити собі сильну і небезпечну Болгарію, включивши її в сферу своєї “теократії” [41, c.59]. Тобто хрещення означало прийняття візантійського підданства. Зрозумівши це, Борис звертається до Риму, який одразу надає свою підтримку. Ці обставини ще більше ускладнили зростаючий розкол церков.

Але це захоплення Заходом відбувалось недовго, оскільки Борис хотів патріарха і автокефалії. А до цього папство було ще менше схильне ніж Візантія, бо в цей час на Заході знищувались останні сліди незалежності стародавніх церков. Тому Борис зносу звертається до Константинополя. 4 березня 870 року було визнано автономний статус Болгарської церкви, а у 919 році у Преславі на Церковно-Народному соборі проголошено автокефалію і піднесено її до рівня Патріархату. Спершу Константинопольський патріарх не визнавав рішень цього собору, але 28 жовтня 927 року цар Петро уклав з Візантією мирну угоду, за якою був визнаний царем, а архієпископ Доростольський Даміан – патріархом [29,c.286]. У 1018-1019 роках імператор Василій ІІ Болгаробійця завоював Болгарію. Він визнав автокефалію Болгарської церкви, але у вигляді архієпископії, а не патріархату. Після смерті першого і останнього архієпископа-болгарина Іоанна архієпископами Охридськими були греки, що призначались указом імператора.

Варто звернути увагу і на те, що ж відбувалось в цей час на Заході. В ІХ ст. основою, яка об’єднувала між собою феодальні держави, утворені на території колишньої Західної Римської імперії, була католицька церква. Поряд з універсалізмом релігійного характеру виникала також потреба політичної солідарності в державних рамках християнської імперії, оновленої Карлом Великим [16, c.71]. Союз з папою забезпечив йому і його наступникам підтримку з сторони єпископів і церкви. В одних руках Карла з’єднались державна і світська влади. Церква стала матеріально