Після епохи Фотія богослови отримали вільний доступ до античної філософії. Ще одним представником гуманізму є Михаїл Пселл. Він звертається до елліністичного вчення, де в розумінні природи є основа природного богослов’я, тобто пізнання творця через його творіння. Хоча основи цього вчення були закладені ще у ІІ-ІІІ столітті, але саме Михаїлу Пселлу вдалося подолати прірву між християнством і античним еллінізмом.

Противниками гуманізму не лише на інтелектуальному, але і на церковно-політичному рівні, виступали монахи, які не могли змиритися з тим, що перші проводили політику “віротерпимості і компромісу”. Монахи, як інститут, з’явились у IV ст. Після того як Палестина і Сінай опинились в руках арабів, першість у візантійському чернецтві перейшла в ІХ ст. до Студитського монастиря в Константинополі, а з Х ст. головним центром стає Афон. Однак, як зазначає Каліст, Східне чернецтво було менш дієвим ніж Західне; в православних головна справа – молитва [80, c.44].

Важливе значення мав ще той факт, що всі Отці на Сході у боротьбі з єресями, від Св. Афанасія Великого і до Св. Феодора Студита звертали свої погляди на Захід, римський престол не був зайнятий єретиками (окрім папи Григорія), і знаходили захист [59, c.302]. Також і Рим у боротьбі з єресями не міг обійтися без допомоги грецьких богословів. Окрім того, християнський Захід відчував потребу врівноважити практичне спрямування Риму аскетизмом і містикою Східного чернецтва, вплив якого на римську церкву тих часів, не підлягає сумніву. У свою чергу візантійські монахи, часто гнані урядом і підвладною йому ієрархією, були прихильниками Риму, в якому вони бачили центр самостійної духовної влади.

Ідеологом чернечого богослов’я в ІХ ст. був Феодор Студит, за якого чернецтво стало організованою основою канонічного і морального ригоризму. Чернечій сан розглядався як одна з існуючих форм християнської досконалості і християнського свідчення [38, c.133]. Монахи втручалися в державні справи з метою встановлення в імперії життя за суворим законом Царства Божого. Прикладом може бути “міхейська схизма”, яка була спричинена суперечкою через другий шлюб Костянтина VI, на який дали згоду патріархи Тарасій і Никифор. А Феодор Студит вважав монарха перелюбником. Це викликало десятилітню суперечку про природу економії, яка була розглянута на соборі [47, c.96].

У своєму відношенні до держави Феодор Студит був прихильником позиції Афанасія, Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскина. Він вважав, що візантійське суспільство не змогло досягнути “гармонії” між політичною владою і церквою, оскільки вона можлива лише в арусії (друге пришестя Христа). Формально він не відкидав канонічні тексти, але надавав перевагу принципу апостольства: якщо ту чи іншу церкву заснував один з апостолів, значить їй надається перевага перед тою, яка має політичну основу. Тому не дивно, що він підкреслював вище становище “апостольського престолу” Старозавітного Риму. Але при цьому, звертаючись до Ієрусалимського патріарха і його іменує “першим серед патріархів”.

Однак, погляди Феодора на єдність Церкви не дуже відрізнялися від поглядів його сучасників, включаючи патріарха Фотія. В Римі Феодор Студит, перш за все знаходив підтримку істинної віри, тому возвеличував Римський престол [45, c.108]. Але чітких антигуманістичних тенденцій у нього ще не прослідковується, як вже у його учеників – антифотіанців.

У монастирях і чернечих колах “світська філософія” відкидалась. Підтримував монахів Ігнатій і Симеон Новий Богослов. Оскільки Візантія була “грецькою”, тому питання відношення грецької філософії до християнства залишалось завжди актуальним. Так, в університетах вивчали Аристотелеву логіку як частину “основної освіти”, а платонізм – на вищому ступені. В цей період відбувається протистояння Східного платонізму і Західного арістотелізму [13, c.203].

Пророком ідеї ототожнення християнської віри з усвідомленням і переживання Бога в середньовічній Візантії став Симеон Новий Богослов. Його вважають головним представником ісихаської традиції у Візантії; продовжувачем лінії Евагрія і Макарія та попередником Григорія Палами. Він виступає за таке розуміння християнства, яке опирається на прагнення до особистого спілкування з Богом і Богопізнання, і не згадує про “розумову молитву”. Симеон прагне переконати, що Царство Боже може і повинно стати досяжною реальністю. Візантійська церква канонізувала його, цим самим визнавши, що в церкві, лише душа володіє остаточним критерієм істини.

3.3. Христологічне питання

Одна з найбільших христологічних суперечок точилася навколо частини Нікео-Константинопольського Символу віри, де йшлося про Святого Духа, що походить від Отця [71, c.16-17]. В Символі Віри, що використовується Західною церквою введено додаток “ ... і від Сина” (Ex Patre et Filio). Це богословське розходження існувало давно, але у відкриту суперечку воно вилилось лише у ІХ ст., коли між греками і латинянами виникло відкрите протистояння [77, c.15]. Не можна з впевненістю сказати, де і ким було введено додаток [35, c.56]. Але В.Савчук і Ю. Мулик-Луцик вважають, що це явище пов’язане з Італією. Папа Григорій І, щоб підпорядкувати своїй юрисдикції цю державу, дозволив візиготському народу вірити, що Святий Дух походить не лише від Отця, а й від Сина [60, c.7]. Це віровчення було узаконене Третім Толедським собором у 589 році. А це було порушенням правил Другого Вселенського собору. На думку Юдіна А., розходження пов’язані з помилковим перекладом, оскільки грецьке слово