У вченні Фотія, як вже зазначалось, чітко окреслювались головні візантійські заперечення латинського вчення про Трійцю. Латинська доктрина розуміє Бога, як певну єдину і філософськи просту сутність, в якій особисте чи іпостасне існування зводиться до концепції взаємовідносин між Трьома Особами. Звідси випливає, що сутність Бога випереджає його особисте існування у трьох іпостасях. А для Фотія Отець є початком не за природою, а в силу Його іпостасного характеру [24, c.133]. Тому поєднання іпостасних властивостей Отця і Сина, для сходження Святого Духа, прирівнюється до єресі савеліан (які поєднували Три Особи в Одну)[45,c.112]. Отже, Константинопольський патріарх чітко показує, що за розходженнями про “Filioque” приховується два розуміння Трійці: грецька персональна концепція, яка вбачала в особистому одкровенні Отця, Сина і Святого Духа висхідну точку тринітарної теології; і латинський, чи так званий августинівський підхід до Бога як до певної простої сутності, в середині якої Три особи розглядаються лише у внутрішніх зв’язках і відносинах.

Однак, у ІХ ст. лише ззовні було подолано розкол, оскільки реально і остаточно його не вдалось вирішити. І нова суперечка навколо “Filioque” виникла на початку ХІ ст., при коронації в Римі імператора Генріха ІІ, папа Бенедикт VIIІ виголосив Символ віри з додатком. Є інформація про те, що ще в 1009 році папа Сергій IV у посланні до Константинополя включив “Filioque”. І саме з цього часу ім’я римського папи більше не з’являлось у константинопольських диптихах. Тому, можна вважати, що з 1009 року Рим і Константинополь припиняють взаємозв’язок [81, c.63].

Окрім тринітарних суперечок виникли розходження навколо таїнства Євхаристії. На прикладі Спасителя більше тисячі років церква на Сході і Заході здійснювала Святу Євхаристію на квасному хлібі. Але Римська церква запровадила вживання опрісноків. Це суперечило Євангельському переданні про Тайну Вечерю і давній церковній традиції [56, c.947]. Вселенська церква прийняла, що чесні дари освячуються після зіслання Святого Духа, але Римська – спростувала епіклезу (призивання Святого Духа) і прийняла твердження, що освячення дарів здійснюється при проголошенні слів: “Прийміть, іжте, це є Тіло Моє”. Вчення про одвічне сходження Святого Духа від Отця і Сина, виникло на Заході. Коріння цього вчення можна знайти у блаженного Августина, котрий підкреслював єдність Божественної сутності, спільну усім Особам [56, c.800].

З ІХ ст., а остаточно з ХІ ст., Захід відкинув вживання вина, як Крові Христової. Тим самим вона відмовилась від слів Божих: “Пийте з неї всі, це є Кров Моя ...” (Мф. 14:24).

Також були і інші розходження, які торкалися правил: целібат, якого притримувалась латинська церква, хоча воно було заборонене 13 каноном Трульського собору; і зберігання посту у суботу, заборонене 55 каноном цього ж Вселенського собору [7, c.701].

3.4. Папський примат

Як вважає митр. Іларіон, найбільшим каменем розбрату, що поділив єдину Христову церкву, був папський примат [24, c.384]. На думку Г.Костельника, він створюється самими римськими папами. Якраз папські тенденції були найбільш характерною релігійною силою в історії Римської церкви, яка вже з IV ст. почала схизму [30, c.12]. Але при цьому варто врахувати і політичну ситуацію, яка вплинула на формування церковної структури. Ще у перших століттях християнства спостерігаються деякі розходження стосовно ієрархії. Так, на Сході було декілька церков заснованих Апостолами, існували стійкі вчення про рівність усіх єпископів, про колегіальність і соборну природу церкви. Візантія визнавала папу першим єпископом церкви, але першим серед рівних. А