Важливою по даній темі є праця професора візантійської і східноєвропейської історії Іоанна Мейєндорфа [45], яка охоплює історичний розвиток візантійського богослов’я, формування христологічного питання, богослов’я монахів, а також розповідає про іконоборство і екклезіологію, наводить причини розколу між Сходом і Заходом. Друга її частина охоплює аспекти віровчення, а саме про Ісуса Христа, Святу Трійцю, Євхаристію і інші.

Мета та завдання дослідження. Метою дослідження є з’ясування процесів становлення і розвитку причин розходжень релігійних думок між Сходом і Заходом.

Відповідно до поставленої мети зроблена спроба розв’язати такі завдання:

дослідити проблеми християнізації Римської імперії;

виявити процес виникнення теократії двох імперій;

розкрити суть суперництва імперії;

визначити етапи формування християнського віровчення і богословської думки, канонічного права і його особливості;

з’ясувати певну юридичну основу стосунків між церквою та державою.

Об’єктом дослідження є Вселенська Церква, яка існувала протягом 314-1054 років.

Предметом дослідження є розкриття загальнотеоретичних проблем існування Вселенської Церкви, її морально-канонічних особливостей, закономірностей формування та структури, функціональної ролі і значення для створення Української Православної Автокефальної Церкви.

Хронологічні межі. Дослідження охоплює період негативного існування єдиної, неподільної Вселенської Церкви, тобто з 313 по 1054 рр.

Методи дослідження. У процесі вивчення проблеми за основу взято такі принципи: об‘єктивності, що дозволив незаангажовано, неупереджено підійти до такої складної і потенційно конфліктної теми, як поділ Церкви,; історизму сприяв дослідженню поступового, протягом століть, віддаленню Сходу і Заходу у ментальному сприйняті церковної дійсності, догматичному вченні, канонічних засадах функціонування Церкви; системності – допоміг об’єднати різноманітні факти церковного життя в єдине сприйняття процесу поступового розколу Церкви. Під час роботи над текстом були також використані принципи багатофакторності та всебічності, з допомогою яких розглядалися причини поділу Церкви.

З метою ґрунтовного осмислення досліджуваних явищ і процесів у роботі застосовуються й такі загальнонаукові та суто історичні методи: проблемно-хронологічний, історико-генетичний, порівняльно-історичний метод систематизації та узагальнення тощо. Дотримання ряду загальних і спеціальних методів і принципів дозволило комплексно і ґрунтовно розглянути генезис поділу єдиної Вселенської Церкви на Східну і Західну.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що на основі опублікованих джерел та монографічної літератури здійснено спробу комплексного дослідження теми. Донині праця дослідників зосереджувалась на окремих проблемах, дослідження велись в певному “конфесійному” русі, деколи відзначались заангажованістю. Дане дослідження комплексно виявило об‘єктивні принципи поділу Вселенської Церкви.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані в магістерській роботі положення та висновки можуть стати основою подальшої розробки загальнотеоретичної концепції функціонування Вселенської Церкви, її єдності у всіх державах.

Матеріали магістерської роботи можуть застосовуватися у навчальному процесі духовних семінарій, використовуватися при підготовці підручників, навчальних дисциплін з історії церкви, при викладанні відповідної навчальної дисципліни.

Структура роботи. Робота побудована за предметно-хронологічними принципами і складається зі вступу, основної частини (чотирьох розділів), висновків та списку використаних джерел і літератури.

РОЗДІЛ 1. РОЗВИТОК ДОГМАТИЧНОГО БОГОСЛОВ’Я І КАНОНІВ НА СХОДІ І ЗАХОДІ: СПІЛЬНЕ І ВІДМІННЕ (313-526 РР.)

Вірую в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську церкву [5, c.81]. Єдина, одна, істинна церква утворена Христом і затверджена Апостолами. І сьогодні вона залишається єдиною у своїй вірності Христу, від Отця нам даному вченні та Апостольському переданні.

Питання єдності церков було і залишається дискусійним по сьогоднішній день. Йому присвячена велика кількість праць. Після надання християнству офіційного статусу, починається формування його віровчення і стосунків між церквою і державою. А оскільки Східна і Західна імперії перейняли елліністичну ідеологічну – культурну спадщину, то в процесі формування християнського догмату і його трактування виникають різні єресі і відхилення. Тому церква у боротьбі з ними скликала Вселенські собори, які встановлювали канони.

У цьому розділі ми розглядаємо дану проблему з чотирьох аспектах: розвиток догматичного богослов’я, христологічне питання, формування церковного права і процес християнізації Римської імперії протягом 313-527 років.

1.1. Християнізація Риму

Появу у світі християнської церкви зустріли надзвичайно вороже, як з релігійної так і з політичної сторони [13, c.156].

Іудейський і язичницький світи не визнавали за християнством значення єдиної істинної релігії, вступають у боротьбу з церквою, прагнучи знищити її. Проти неї видають суворі закони, її члени піддаються кривавим гонінням і переслідуванням. Але це не привело до загибелі церкви, а навпаки, вона ще швидше поширюється в Греко-Римській імперії і частково за її межами, і витримує три столітню боротьбу з іудейським і язичницьким світами. До того як імперія визнала релігію християн, “вони насправді користувались цим світом немов би і не користуючись [57, c.7]. Правління Костянтина стало вододілом в історії церкви і держави. Епоха мучеництва і гонінь завершилась, а церква з катакомбної стала імперською [63, c.28].

Спершу, імперія ігнорувала виникле віровчення, частково змішуючи з іудейством. Потім, коли християнство стало поширюватись у широких колах суспільства, світська влада робила спроби обмежити його вплив, намагаючись навернути сповідників до язичництва. Але віра в язичництво похитнулась у свідомості давніх народів, оскільки боги перестали задовольняти їх релігійні потреби. Людство не могло залишатись без релігії. Пошуки нових ідей, якими характеризуються філософські рухи у давньому світі, підготували його до прийняття християнства [67, c.48].

При зіткненні з ним римські адміністратори і особи зустрічались з такими фактами, які були в цілковитій протилежності з загальноприйнятими і встановленими нормами. Оскільки в перші століття християнство поширювалось в Римській імперії перш за все серед нижчих і середніх верств населення великих міст таких як Олександрія, Антіохія, Ефес, Коринф, Рим.

Коли Костянтин Великий вибрав Візантію своєю столицею, то цим едиктом він