на Заході існував лише один престол, що претендував на апостольську кафедру. Захід хоч і приймав рішення Вселенських соборів, але сам в них не відігравав активної ролі. В церкві латиняни бачили не стільки колегію, скільки монархію папи. Як вказує Е. Гергей, в перші століття назва “папа” застосовувалась для всіх єпископів і священиків, які володіли правом благословення [16, c.97]. Починаючи з VIII ст. цей титул надавався виключно Римському єпископу. Зміцненню автократичної структури Західної церкви сприяли варварські навали, після яких з’явилось багато ворогуючих правителів. За таких обставин папство стає тою єдиною силою, яка здатна діяти як центр єдності, стабільності в духовному і політичному житті Західної Європи [46, c.42]. На Сході існував сильний світський правитель – імператор, котрий підтримував цивілізований порядок і законність. На Заході – папа, котрий віддавав накази не лише в середині церкви, але і світським правителям. Римська церква досягнула рівня централізації, якого не знав жоден з чотирьох східних патріархів (можливо, за винятком Єгипту).
Відкрите протистояння відбулось лише в ІХ ст., хоча, корінням воно сягає у більш ранній час. Папи почали розуміти церкву як державу. Їх примат базується на Петровому спадкоємстві. Тобто, Західна церква твердить, що Римську церкву заснував сам Апостол Петро, що був у Римі першим єпископом, де за Нерона прийняв мученицьку смерть. Але багато вчених переконливо стверджує, що Петро ніколи не був Римським єпископом. Серед них і Г. Костельник, котрий на хронологічній основі доводить це [30, c.65]. Для підтвердження папського примату Римська церква створює кілька сфальсифікованих документів. Це “Костянтинів Дар”, складений десь на початку другої половини VIII ст., і “Лже-Ісидорові Декрети”, які з’явилися у ІХ ст. У першому, як вже згадувалось, йдеться про те, що імператор Костянтин Великий охрестившись від папи Сильвестра видужав. А у вдячність за це подарував папі місто Рим і всі провінції Італії. У другому зазначається верховенство папи, католицького єпископату. Що він – верховний голова всієї Вселенської церкви, законодавець і суддя [72, c.99]. Однак, було доведено фальсифікованість цих документів.
Сама Римська церква не приймає ряд правил Вселенських соборів, а саме 3-й канон Другого Вселенського собору, 28-й канон Четвертого Вселенського собору, які суперечать римській теорії примату [5, c.393].
До тих пір поки папа прагнув абсолютної влади лише на Заході, Візантія не заперечувала. Однак, папа вважав, що під його юрисдикцію попадає ще й Схід. Сутичка стала не минущою. Папа вважав непогрішність своєю прерогативою. Греки були впевнені, що остаточне рішення в питаннях віри залишається не за папою, а за собором, який представляє усіх єпископів церкви. Події, які ознаменували відкрите протистояння по даному питанні, відносяться до правління патріарха Фотія, коли папа Миколай І зазіхнув на Візантійську імперію. В його посланні 865 року йшлося про те, що він наділений владою над усією землею, а отже і над усією церквою. Патріарх Фотій перший відкрито виступив проти цього твердження [75, c.293]. Варто зазначити, що в цей час папи проводили боротьбу за інвеституру з західними архієпископами, серед них Св. Мефодій, Паннонсько-Моравський і єпископами, а в ХІ-ХІІ століттях з німецькими королями.
Ще однією подією, що підштовхнула пап до впровадження свого вчення, був перехід під юрисдикцію Риму Болгарії від Константинополя. Однак, це підпорядкування тривало недовго, але саме тоді проблема папського примату стає найбільш актуальною.
Після Фотія настає певне затишшя. Але це було лише питанням часу. Поштовхом став конфлікт, який відбувся за Константинопольського патріарха Михаїла Керуларія і Римського папи Лева ІХ. Якщо після Фотія ще вдалось зберегти єдність Вселенської церкви, то в цьому випадку – це була остання крапля. В 1054 році Римський престол було відкрито звинувачено у ряді догматичних і канонічних нововведень, серед них був і папський примат. Конфлікт 1054 року був спричинений подіями, що відбулися ще у 1052 році – примушення греків в Італії прийняти латинський обряд. А у відповідь константинопольський патріарх вимагав прийняття латинськими церквами в Константинополі грецький обряд, але коли ті відмовились наказав закрити їх [29, c.410]. Тому, у 1054 році не вдалось вирішити непорозуміння між Сходом і Заходом, що і привело до негативних наслідків.
Отже, ще в ІХ ст. вже чітко окреслюються дві різні держави, форми устрою, дві церковні ієрархії, дві богословських думки, хоча гармонія у їх стосунках ще залишалась. Але її було порушено в ХІ ст., хоча в той час обидві частини християнського світу ще це не усвідомлювали.
Висновки до Розділу 3
Після того, як спільними зусиллями Сходу і Заходу головні християнські догмати було точно визначено і утверджено, духовний зв’язок Східної церкви із Західною втрачає свою основу і обривається. Схід і Захід не лише політично, але і церковно замикаються. Під час іконоборства розриваються останні зв‘язки, які поєднували папство з імперією. Для Візантії все, що знаходилося за її межами – “варвари”. Утворюються два світи, дві традиції, дві церковні психології.
Візантійська церква все більше стає, в своїх прагненнях, вузько-національною, все ясніше ототожнює ідею Вселенської православної церкви з ідеєю роменської візантійської нації, називають єретичним все не роменське. Рим, який підкорив національні церкви Заходу, і Константинополь який національно-церковно-єрархічними прагненнями до панування відштовхнув від себе церкви Сходу, які берегли свою початкову незалежність, - стоять один проти одного, ревниво спостерігаючи один за одним, то спалахуючи ворожістю, то протягуючи один іншому обійми в ім‘я вселенського єднання. Нитка що