Трагічна драма, яка проявила вже існуючий в церкві розкол і обумовила подальшу ворожнечу Східних і Західних християн, складалася із двох частин і розвивалася протягом двох століть: із середини ІХ ст. до середини ХІ ст. Перша частина мала місце в середині ХІ ст., головними дійовими особами були папа Миколай 1 і патріарх Фотій, - друга в 6 ст. з головними її учасниками – папою Левом ІХ і патріархом Михайлом Керуларієм.

Велике значення відіграла християнізаторська і просвітницька діяльність, «апостолів слов’ян» святих Кирила і Мефодія. Завдячуючи діяльності святих братів християнізація слов‘янських народів пішла пришвидшеними темпами, особливо моравів і болгар. Болгарія прагнула автокефального статусу своєї церкви, атому вирішила зіграти на протиріччях, які існували між римським папою і Константинопольським патріархом. Спроби Риму утвердилися в Болгарії привели до гострого конфлікту між Константинополем і Римом.

В цей час на Заході основою, яка об’єднувала суспільство, була церква. Поряд з універсалізмом релігійного характеру виникла потреба політичного об‘єднання в рамках християнської імперії, оновленої Карлом Великим. Він був коронований римським папою. Після розпаду імперії Карла папа Іван ХІІ в 962р. коронував короля Німеччини Оттона І Великою імператорською короною, внаслідок чого утворилась Священна Римська імперія.

У Візантії в 843р. вдалось остаточно перемогти іконоборство. Здавалося б, у державі і церкви запанує спокій, але насамперед його розділяли політичні, інтелектуальні й теологічні протиріччя. Після іконоборства Візантійська церква стала більш грецькою і навіть могла перетворитися на національну, якби до складу імперії не входили підкорені народи.

З ІХ ст. у Візантії, задовго до цього явища на Заході, з‘являться гуманізм, батьком якого вважають патріарха Фотія. Однак Візантійському гуманізму не хватало єдності, послідовності і динамізму, що були характерні західному Відродженню. На противагу візантійським гуманістам виступають ченці. Ідеологом чернечого богослов‘я ІХ ст. був Феодор Студит, за якого чернецтво стало організованою основою канонічного і морального риторизму. Чернечій сан розглядався як одна з існуючих форм християнської досконалості й християнського свідчення. Ченці втручалися в справи держави з метою встановлення в імперії життя за суворим законом Царства Божого. Але чітких антигуманістичних тенденцій у Феодора Студита ще не прослідковується, а вже у його учнів – антифотіанців.

Одна з найбільших христологічно-пневматологічних суперечок точилася довкола Нікео-Царгородського Символу віри, де йшлося про Святого Духа, що сходить від Отця. Західною церквою було введено «… і від Сина». Це розходження існувало віддавна, але у відкриту суперечку воно вилилось лише у ІХст., коли між греками і латинянами дійшло до відкритого протистояння. Це віровчення було узаконене Третім Толедським собором у 589р., і це було порушенням правил Другого Вселенського собору (2 Правило). З Іспанії цей додаток поширився у Франції і Німеччині, де був прийнятим Карлом Великим і затверджений на собору у Франкфурті – на Майні в 794р. Саме придворні автори Карла Великого зробили “Filioque” предметом суперечки, звинувативши греків у єресі. Однак, у відкрите протистояння це питання вилилось за патріарха Фотія, який у 867р.видав послання, де заперечив “Filioque”, а на Константинопольському соборі в цьому ж році оголосив єретиком папу Миколая І і піддав його анафемі.

Але найбільшим каменем розбрату, що поділив єдину Христову церкву став папський примат. На Сході було декілька церков, заснованих апостолами, існувало вчення про рівність єпископів, колегіальність і соборну природу церкви. Візантія визнавала папу першим єпископом церкви, але першим серед рівних. На Заході існував лише один престол, що претендував на апостольську кафедру. В перші століття назва “папа” застосовувалась для всіх єпископів і священиків, які володіли правом благословення. Починаючи з VІІІ ст. цей титул надавався тільки Римському і Александрійському єпископам.

Після патріарха Фотія панувало певне затишшя. Але це було питанням часу Поштовхом став конфлікт, який відбувся за патріарха Константинополя Михайла Керуларія і Римського папи Лева ІХ. Якщо після Фотія ще вдалося зберегти єдність Вселенської церкви, то в цьому випадку – це була остання крапля. У 1054р. не вдалося вирішити непорозуміння між Сходом і Заходом, що привело до негативних наслідків.

РОЗДІЛ 4. ПРИЧИНИ І ПРИРОДА СХИЗМИ

Розкол при тому ході справ, як вони протікали був неминучим. Рахуючи період від міланського едикту до патріаршества Фотія (313-857) ми будемо мати 544 роки. При цьому коло 300 років припадає на мирні відносини між Східною і Західною церквами, а на час розриву – понад 200 років. Якщо добавити до цього, що і в інші часи відношення Західних і Східних християн не завжди вирізнялися особливо середньовічністю і миром, то перехід до схизми після Фотія, а потім і після Михайла Керуларія не був чимось несподіваним і втрачає характер контрасту.

Тепер, цей розрив триває багато століть, ми можемо тільки бажати, щоб послідовники Христа мали більше любові один до одного; щоб Кафолична Церква, якщо вона не може діяти як єдина армія , щоб вона була хоча б єдністю союзників, зв‘язаних дружбою, повагою і розумінням.

У цьому розділі ми зосереджуємо увагу на таких двох аспектах, як причини схизми і її природа.

4.1. Причини схизми

Для послідовників Христа сподіванням їх віри з‘являється прагнення з’єднатися в єдине Тіло на землі. Символ віри, запропонований отцями Церкви в Нікеї, як і перший більш короткий Апостольський Символ віри, проголошує віру в єдину Церкву. Всі ідеали неподільної Церкви . Але людська природа різноманітна