метою самозахисту Церква тут була змушена наполягати на організованій єдності і одноманітності віри. В той же час на Заході менше цікавилися абстрактними предметами віри, і отже, менше виявляли схильності до богословських суперечок. Відіграла свою роль і мова. На протилежність грецькій, з її витонченістю і різноманітністю, яка чудово передавала всі відтінки абстракцій, латинська прямолінійна і негнучка; це ясна, конкретна, недвозначна мова – досконале знаряддя юристів. Політичні потреби незабаром покликали легалізм латинської цивілізації на службу Церкві. Коли імператорська влада на Заході впала під натиском варварського нашестя, вцілілим існують Церква. Зникли намісники і правителі імператора, але залишились папа і єпископи. Вони виявилися в ролі вождів на переговорах із загарбниками – варварами і вони продовжували керувати містом. Коли пізніше утворилися нові світські держави в постійних межах, ці держави керувалися в основному законами роду і звичаю. Але конфіскований закон, за яким стояв престиж Римської імперії, зберігався в Церкві. Де недостатнім був рядовий закон, там Церква доповнювала недолік, розширюючи таким чином сферу свого правового впливу. Видні діючі Церкви вимушені були самі стати юристами. Так що, якщо на Сході імператор залишався самодержавцем, на Заході його влада хоч і визнавалась номінально ще декілька століть, насправді, була недійсною. Місце імператора природно зайняв голова Церкви – Римський єпископ, до якого поступово прийшли і влада і роль законодавця [51, c.287].
Навіть в часи Римської імперії культура в західних провінціях була нижчою, ніж у східних, пізніше варварське нашестя здійснило негативний вплив на західну світську освіту. Культурні прошарки мирян в Італії були знищені війнами та іншими потрясіннями V-VІ ст. Єдино вцілілий вид освіти зберігся в Церкві і для Церкви. В ранньому середньовіччі на Заході залишилась тільки жменька мирян, які вміли хоча б читати. При такому ході подій Західна церква зайняла становище, якого ніколи не займала Східна до того часу, доки і там секулярна християнська влада не була переможена завоюваннями магометан. На відміну від східної літургії західна месса була таїнством священства, і в зібраннях віруючих тут ніколи так і не розвинулось почуття особистої участі мирянина. Більше того, в той час як мова візантійської літургії була в цілому зрозумілою простій людині, латинська мова месса була для віруючих на Заході іноземною мовою. Миряни на Заході рідко допускались до вирішення релігійних питань, а клір, навпаки, будучи інтелектуальною елітою, постійно втручалася в справи держави.
Автократична структура Західної церкви явилась необхідним продуктом історичного розвитку. Папа римський був не тільки верховною владою в своїй Церкві, але й верховним авторитетом в догматичних питаннях. Вселенському Собору відводилася роль, хоч він і надихався Святим Духом, тільки одобрювача і розповсюджувача папських постанов. Віра стала зводом параграфів Божественного закону. Одні вчення визнавались вірними і законними, інші – хибними і незаконними. Розмірковування про Бога не одобрювалися, вони вважалися небезпечними [56, c23]. Більше того, за своїм становищем папа прирівнювався до Церкви: образити папу значило образити всю Західну церкву. Жоден східний патріарх не уособлював до такої міри свою Церкву. Якщо його ображали, ця образа розглядалася як особиста. Східний патріарх завжди залишався людиною, яка може помилятися і навіть впасти в єресь. Тільки Церква і Собори не могли помилятися. На Заході непомильність була безумовно властива тільки папі.
Таким чином, Західна церква схилялась до того, щоб стати централізованою організацію, якою керували б вправні адміністратори і законники, чиє богослов‘я відображало би їх погляди. Пройшло багато років, коли ця тенденція знайшла своє вираження в правлінні пап Григорія VІІ та Інокентія ІІІ. Але сама тенденція існувала завжди, і якщо б не вона, Римська церква навряд чи пережила б смути Темних століть.
Не дивно, що з часом східне і західне християнство все менше розуміли одне одного. Обидва зберігали непохитну віру в Ісуса Христа, Святу Трійцю і Євхаристію. Але погляди на богослов’я були по суті несумісними. На Сході застосовували розмірковування і обґрунтування, причому офіційна церква з готовністю проявляла терпимість до тих, хто неправильно міркував не по суті, і уникала догматичних постанов і відлучень, якщо тут не примішувалася політика. На Заході уява про те, що є істинною, а що хибною вірою, було простішим, суворішим і набувало швидше правової і логічної форми. На Сході було багато освічених мирян – чоловіків і жінок, які звикли приймати діяльну участь у справах Церкви, тут завжди була певна суспільна думка, яка не зупинялась навіть перед критикою імператора і єпископів. На Заході до ХІІ ст. Не було на освічених мирян, ні суспільної думки по питаннях віровчення; навіть і потім критиці піддавалась поведінка, а не віра кліру.
Майже з самого початку Схід і Захід мали протилежні погляди на сутність церковної влади. На Сході імператор, наслідник рівноапостольного Костянтина, брав на себе керівництво християнською державою, а догматичні питання вирішувалися Вселенськими соборами. На Заході папа вважався наслідником апостола Петра. Саме він керував Церквою, а також мав вирішальне слово при вирішенні догматичних питань.
Поділ двох великих церков посилювався мовними різницями. Якщо б більше греків розуміли латинську мову, а більше римлян – грецьку, їх церкви, можливо, досягли б кращого взаєморозуміння. Частково в їх суперечках значну роль відігравали випадкові помилки перекладу. Розуміння не завжди призводить до співчуття, але хоча б спонукає до обережності і терпимості. Втім, майже у всі часи обережність і терпимість не були відомі