4.2. Природа схизми

На початку ХІ ст. Християнський світ залишався єдиним: виключаючи давно оформлені несторіанську і монофізитську церкви, - всі інші великі церкви вважали себе єдиними. Коли ж відбулася велика схизма?

Насправді неможлива чітко визначити дату розколу по самій його природі. Це явище слід розглядати в декількох планах. В плані богословському розкол породив багато праць в питанні про сходження Святого Духа (що не було само по собі причиною розколу), а також обрядові розходження. Протиріччя з питання про сходження Святого Духа відображали тільки незначну різницю в поглядах на Святу Трійцю. Це питання не розглядалось Вселенським собором, хоча на Сході і наполягали, щоб була збережена формула Символу віри. Це питання значно загострилося, оскільки Рим включив Filioque в офіційно-вживаний Символ віри. Це був виклик, яким Схід не міг знехтувати. Більше того, ця добавка була одіозною для греків і з політичного боку: вона свідчила про перемогу германців у Римі. Одночасно підіймаються питання про право папи виносити рішення відносно християнського віровчення.

Спочатку питання богословського авторитету було не настільки важливим, як питання адміністративного авторитету, тому особливе неприйняття викликали спроби Риму втручатись у справи інших патріархів. Рим наполягав на праві Римської курії бути вищим церковним судом, куди б апелювали звідусіль в християнському світі. Сардійський собор надавав таке право Риму (4 пр.) [7, c.184]. Але Сардійський собор не був вселенським, місто Константинополь в той час не було засноване і не встановився Константинопольський патріархат. Пізніше Константинопольська церква могла заявити, що ті ж права і привілеї, що й Риму, були даровані їй Вселенськими соборами.

Питання було заплутаним. Легко посилатися і на східних отців, які, здавалося визнають всі домагання Риму; легко посилатися і на інших, які заперечують їх права. Навіть апологети Риму не завжди послідовні. Чи були домагання Риму засновані на праві апостольського наступництва від апостола Петра, якщо насправді апостолу Петру було дане виключне право „в’язати і розрішати”, чи базувались вони на імперській величі Риму, столиці Ойкумени? Чи знову ж, яку роль зіграла еміненція римських єпископів чи їх свідчення беззаперечної ортодоксії? Здається, що Схід віддавав Риму першість і виражав особливу шану із неясного і неусвідомленого змішання цих причин. Але один римський папа, Анастасій ІІ, був оголошений єретиком своїм власним церковним народом, а інший, Гонарій І, був проклятий як єретик Вселенською церквою. Одночасно заснування Нового Риму – Константинополя відбирало частину унікальної гідності Старого Риму як столиці імперії. Оскільки імператор та імператорський уряд перейшли до їх міста, константинопільці, природно, вважали що їх церква повинна користуватися тими ж привілеями, що і церква покинутої столиці. Можливо, вони вважали себе великодушними, коли визнавали за Старим Римом почесну першість [56, c.114].

На Заході, коли Римська імперія розпалась, єпископат вцілів як безперервний інститут. Але місто Рим, що гинуло серед своїх величних руїн, більше не було центром матеріальної і політичної могутності. На Сході постійно зростав у багатстві і славі Константинополь; втім влада його патріархів обмежувалася присутністю імператорів. Ніколи не переривались політичні зв‘язки між цими двома містами, але культурні зв‘язки зменшувались. Міжнародною мовою західного християнства була латинська, а східного – грецька; причому одні не розуміли інших. Тільки двомовні землі південної Італії постачали перекладачів. Були часи, коли взаємодія Заходу і Сходу посилювалася, але в основному це були часи конфліктів. Коли іконоборці переважали в Константинополі, місцева опозиція під керівництвом студитських ченців наполягали на своєму праві апелювати в цьому кризовому стані до Риму. Місіонерська діяльність середини ІХ ст. І обставини правління патріарха Фотія привели до цілої серії гнівних взаємозвинувачень. Але в основному церкви Сходу і Заходу йшли кожна своїм шляхом, створюючи власні традиції та звичаї і уникаючи ясного визначення своїх взаємовідносин. Навіть у випадках сварок і протиріч між ієрархами народ не часто приймав в них участь. Святий Кирило, апостол слов’ян, будучи особистим другом Фотія та інших видатних державних діячів Візантії, без сумнівів засвідчив свою лояльність Риму, коли він прибув у місцевість, де зв‘язки з Римом здавалися йому більш важливими. Простий християнин на Заході і Сході все ще відчував себе приналежним до єдиної Церкви.

Можливо, приймаючи до уваги різницю у звичаях, інтересах та ідеях, схизма між східними і західними християнами була невідворотною. Дійсна криза була спровокована надзвичайним сплетінням політичних подій в ХІ-ХІІ ст. Реформа папства, проведена спочатку західними імператорами, а потім, в часи тимчасового занепаду Західної імперії, самою церквою, привела до агресивної церковно-імперіалістичної політики з боку пап; ця політика проводилася і тоді, коли папство було в занепаді. Приблизно в цей же час розпочинається нормандське вторгнення в південну Італію, підкорення провінції, що була в основному грецькою, авантюристами, що належали до латинської церкви. Візантія змушена була боротися з більш грізними ворогами – турками, а тому достатньо енергійно протестувати проти приєднання своїх земель до латинської церкви не могла. Патріарх, в