Переговори 1054 р. Були спробою вирішити безпосередні політичні проблеми, і трагічна невдача цих переговорів витікала в основному із особистого характеру протогоністів. Навіть втручання населення Константинополя було викликане не національними чи ідейними мотивами, але явились демонстрацією на підтримку популярного патріарха проти непопулярного імператора і проти чужеземця-самозванця, що образив його і святиню – храм святої Софії. Спроба патріарха заручитися підтримкою східних ієрархів в контратаці на Рим мала дуже обмежений успіх. Але цей епізод сприяв росту взаємного відчуження, так, що обидві сторони почали заявляти про свої погляди з такою точністю, якої було б краще уникнути. Різниця у відношенні Символу віри і обрядів була підкреслена, а ситуація в південній Італії надавала дійсний зміст протиріччям, що проявилися [40, c.87]. Тим часом Схід на противагу папським домаганням на вселенську першість висунув теорію пентархії патріархів і авторитету Вселенських соборів. Суперечка поки що йшла між патріархами і між політиками, і широкі верстви населення майже не приймали в них участь, за виключенням південної Італії, де нові латинські господарі побажали вести латинське богослужіння, а потім, частково, в Константинополі, коли у відповідь імператор закрив латинські церкви. Але пізніше папи почали зачіпати національні почуття візантійців, відлучивши імператора і підтримуючи агресивність норманів. Втім, по обидва боки залишались державні й церковні діячі, готові відновити дружні стосунки. При папі Урбані ІІ й імператорі Олексії Комніні добрі стосунки, здавалось, відновились.

Незабаром розпочались хрестові походи. Олексій сподівався поповнити західними рекрутами свою виснажену армію. Але найбільша трагедія хрестових походів полягала в тому, що вони звели взаємні непорозуміння східних і західних християн на рівень народних мас. Візантійці віднеслись до ідеї священної війни як чужої і незрозумілої. Зацікавлені в союзниках проти турків, вони не могли підтримувати ведення війни в Палестині. В цей час великі, некеровані армії мародерів проходили через їх землі, і візантійці не могли їх приймати як бажаних гостей. В свою чергу хрестоносці, які вірили в свою місію звільнення східного християнства, були здивовані і ображені відношенням місцевого населення, яке не бажало їх підтримувати. Незабаром імператор і хрестоносці посварились з приводу Антіохії і її церкви. Другий і Третій хрестовий походи ще більше посилили взаємну неприязнь простого візантійського громадянина та рядового солдата та пілігрима Священної Римської імперії. Ця недружелюбність підігрівалась і виправдовувалась на диспутах апологетів обох сторін. Одночасно імператор не був зацікавлений у ворожнечі з Заходом, а тому пом’якшував ситуацію.

Разом з хрестовими походами зростала могутність італійських морських республік. Надмірне багатство італійських купців на збиток Візантії було постійним викликом для візантійців і сприяло і сприяло зростанню в суспільстві антилатинських настроїв. Які після смерті імператора Мануїла Комніна в 1182 р. вилилися в бійню, що викликало гнів Заходу.

В цей час церковні діячі в Римі і Константинополі продовжували захищати свої розходження, ніби даючи релігійну санкцію взаємному відчуженню. Ця відкрита ворожнеча знайшла своє втілення в четвертому хрестовому поході. Дійсний розвиток цього походу йшов швидше випадково, ніж за визначеним планом, але не можна сумніватися, що рано чи пізно справа дійшла б до подібної кризи. Жахи розгрому Константинополя хрестоносцями викликали таку ненависть до латинян, що її вже неможливо було забути. Власне після цієї події відновлення єдності стало неможливим.

Хоч Візантія тимчасово зникла, а пізніше так ніколи і не відродилася, церква Візантії набула силу, яка дається мученикам. Папа, з одного боку, цілком задоволений загальними результатами, а з іншого – не схвалюючи методів, проґавив свою єдину можливість відновити добрі взаємини зі Сходом. В критичний момент йому не вистачило співчуття і розуміння.

Якщо б схизма витікала із суперечок ієрархів відносно догматів і звичаїв або навіть відносно адміністративного і віроучительного авторитету, щирі спроби виправити становище могли б завершитися успіхом. Але трагедія розколу полягає в тому, що він уже не був справою одних церков, що суперничали. Справа зайшла далі: вона зросла до взаємної ненависті східних і західних християнських народів, ненависті, що витікала із історичних і політичних подій ХІ-ХІІ ст. Військова агресія норманів, торгова агресія італійських морських республік, грубо задумані і здійснені хрестові походи, особливо четвертий, - ось де знаходиться корінь схизми, а не в дрібних уколах патріарха Михайла Керуларія і кардинала Гумберта. Траплялися розколи і раніше, але їх вдавалося долати обережністю і терпінням, оскільки вони зачіпали тільки верхній шар суспільства. Коли ж папу в його домаганнях підтримувала агресивна суспільна думка Заходу, де наполягали на підкоренні Сходу; коли така ж суспільна думка православного Сходу, з його пам’яттю про хрестові походи і Латинську імперію побачила в папських домаганнях на першість грубу форму чужеземного панування, тоді стало вже неможливо досягнути якого б то не було компромісу по питанню про сходження Святого Духа чи вживанню опрісноків. Схід не хотів підкорятися заходу, а Захід був згідний тільки на підкорення Сходу. І хоч пізніше здавалось, що єдиним спасінням для Візантії може бути союз з Заходом, але наймудріший із пізніших імператорів, Мануїл ІІ, застерігав свого сина від таких спроб союзу, вважаючи що від цього розкол тільки посилиться, бо латиняни були надто пихаті, а греки – надто вперті, щоб знову об’єднатися [56, c.118].

Сам хід церковної і політичної