історії ще більше поглибив розкол, і стан речей став непоправним; крім політичних протиріч зберігались глибокі розходження в ідеології. В «післягільдебрантський» період папи здійснили відчайдушні спроби дати світу новий порядок. Секулярна влада на Заході стала виключно місцевою і обмеженою. Навіть Священна Римська імперія не володіла повнотою влади на всій території. Саме папство, як невмираючий інститут зі всім немалим престижем Риму забезпечувало контроль і керівництво західним християнським світом, як християнською єдністю. Але ця концепція влади була недоступна православній свідомості Сходу. На Сході секулярна імператорська влада стала наслідником престижу Рима. Кесар став тепер християнином, але все ж кесарю слід „віддавати кесареве”. Те, що папа тепер став як імператор, викликало нелюбов візантійців до нових західних порядків. Для західних мислителів, які вірили, що знайшли шлях до розбудови суспільства на християнських засадах, відмова Сходу прийняти владу наслідника апостола Петра, вікарія Христового, здавалася безглуздим непорозумінням.
Різниця світоглядів доповнилася також і віковими різницями темпераментів Риму та Греції, при чому римляни схилялися до законності і авторитаризму, а греки – до філософічності й індивідуалізму. Сама історія завадила церквам Риму і Сходу йти одним шляхом: у них були різні проблеми і вони по різному їх вирішували; для збереження єдності вимагались широта, мудрість, терпимість і терпіння – те, на що людство, в основному, не здатне. Навпаки, вирішальними виявились необізнаність, тупість і дріб‘язкова заздрість; ними посіяні зерна були зрошені силами, що вийшли з-під контролю.
Не є нашим завданням тут підраховувати втрати, понесені внаслідок розколу чи пропонувати шляхи, як через багато століть можна було б хоча б зменшити поділ. Але існує надія, що християнство коли-небудь з‘єднає ряди в істинному єднанні, хоча важко очікувати від обох великих церков, що вони відмовляться від догм і переконань, за які їх адепти страждали і заради яких вони так багато попрацювали.
Висновки до Розділу 4
1054 р. являється умовною датою розколу. Насправді, неможливо точно визначити дату розколу по самій його природі. Розкол – це процес, який тривав кілька століть і завершився, ймовірно, в 1204 р. після розгрому Константинополя. Західна суспільна думка хоч і не вимовляла самого слова „схизма”, але давно уже дивилася на греків як на ворожих і заблукавших християн, в той же час Барбароса з обуренням писав, що греки звинувачують латинян у єресі.
Звичайно схизмою (розколом) вважають поділ церкви, а єрессю – хибне вчення. Поділ чи схизма – це порушення братського спілкування, яке не зачіпає догмати і Таїнства. Православні вважають, що католики самовільно спотворили Символ віри, віросповідання християн; в той же час католики перетворили власну теорію церковної влади, неприйнятну для православ‘я, в догмат віри. Ці розходження торкаються швидше питань першості в церковному керівництві, а не самого віровчення і по природі своїй відносяться до схизми.
У Візантії було багато «гарячих богословів», любителів і професіоналів, і була наявна тенденція уникати визначеності суджень по багатьох питаннях віри. Ортодоксальна позиція не завжди була повністю зрозумілою. Візантійські богослови, навіть будучи прихильниками однієї лінії в суперечці, часто висували аргументи, які не узгоджувалися один з одним. Правильність богослужіння була важливішою для східних християн, ніж правовірність. Вони були віддані своїй літургії, хоч вона ще остаточно не склалася аж до перемоги над іконоборцями.
Відношення середньовічного Заходу було зовсім іншим. Автократична структура Західної церкви стала необхідним продуктом її розвитку. Теократичні виправдовування вона знайшла в заслугах апостола Петра: він був першоверховним апостолом, каменем, на якому була заснована Церква, йому вручені ключі від раю і дана влада на землі „відпускати і зв‘язувати”. На час своєї смерті він був римським єпископом, і його наступники на заснованому ним єпископському престолі успадкували його владу. Папа римський, втім, був не тільки верховною владою в своїй церкві, але й верховним авторитетом в догматичних питаннях.
В богословському плані протиріччя торкалися питання про сходження Святого Духа (що не було само по собі причиною розколу), а також обрядові розходження. Протиріччя з питання про сходження Святого Духа відображали тільки незначну різницю в поглядах на Святу Трійцю. Віроповчальне питання значно загострилося, оскільки Рим включив Filioque в офіційно-вживаний Символ віри, що для греків і з політичного боку було свідченням про перемогу германців у Римі. Одночасно підіймаються питання про право папи виносити рішення відносно християнського віровчення.
Спочатку питання богословського авторитету було не настільки важливим, як питання адміністративного авторитету, тому особливе неприйняття викликали спроби Риму втручатись у справи інших патріархів. Рим наполягав на своєму праві бути вищим церковним судом, куди б апелювали звідусіль в християнському світі. Але пізніше і Константинопольська церква отримала ті ж права і привілеї, що й Римська від Вселенських соборів. Заснування Нового Риму – Константинополя відбирало частину унікальної гідності Старого Риму як столиці імперії. оскільки імператор та імператорський уряд перейшли до їх міста, константинопольці вважали що їх церква повинна користуватися тими ж привілеями, що і церква покинутої столиці.
Сприяли розриву церковних зв‘язків і мовні проблеми. Міжнародною мовою Заходу була латинська, а Сходу – грецька мова, і одні інших не розуміли. Успіхи римських первосвящеників на сході були слабкими, але не до такої міри як це являється з погляду подальших відносин. Безперечно те, що папство швидко досягло свого розквіту тільки після остаточного розриву зі східною церквою, значить, вплив останньої стримував цей процес. Та обставина, що папи, які говорили з таким авторитетом на