вирішив також питання про відокремлення Заходу і Сходу. З цього часу окреслились нові шляхи подальшого історичного розвитку двох частин імперії. Хоча самі мешканці Візантійської імперії не називали себе ні римлянами, ні еллінами чи греками, а ромеями. Так що Візантійська імперія офіційно носила назву Роменської [63,c.35]. Хоча послідовники Костянтина Великого намагались деякий час скеровувати до однієї спільна мети дві імперії, але з часу Аркадія і Гонорія, тобто з 395 року, вони не об’єднувались більше під владою одного імператора. Шлях, яким ішла Західна імперія до 476 року, позначається внутрішніми поразками, незгодами, які привели до її занепаду [79,c.55]. Але процес, що вів до падіння, був тривалий і існує безліч варіантів на те, в чому причина цього занепаду.
Однією з найпоширеніших є думка, що давній світ зістарівся, пережив себе і не міг витримати боротьби з новими ідеями, які внесло християнство [80,c.37]. Але сам процес християнізації був тривалим. В IV ст. виникло суперництво п’ятьох кафедр: Риму, Константинополя, Єрусалиму, Александрїї і Антіохії. Важливість їх визначалась за такими критеріями: політичне значення міста; величина патріархату; заслуга патріархату перед християнством; достовірність заснування кафедри апостолами. Єрусалим поступався трьома першими критеріями. Авторитет Александрїї і Антіохії був підірваний манофізитськими і монофелітськими суперечками V-VII ст.. Окрім цього, ці патріархати були завойовані мусульманами в VII ст.. Рим втратив своє значення після перенесення столиці в Равенну в 402 році і нашестя готів і вандалів. Оплотом християнства залишався лише Константинополь [66, c.72]. Політичне становище столиці зумовило Її значення як визначного центру церкви. На другому Вселенському Константинопольському Соборі 381 року, Новий Рим був зрівняний в правах з Старим Римом.
Виникнення в Римі імператорської влади не зруйнувало, на початку, республіканських форм. Але згодом імператор постає як представник влади, яка затьмарювала будь-яку земну владу. Якщо Август намагався показати, що він всього лише перший громадянин в республіці, то Діоклетіан і Костянтин вважали необхідним поставити імператора вище всіх людей [53,c.84].
В ранній період християнська церква допускала поділ світського і духовного. Богу – Боже, а кесарю – кесареве. Але з перетворенням християнства в державну релігію за імператора Феодосія в 380 році, можна говорити про змішання духовного і світського начал [23,c.11]. На Заході християнство пішло іншим шляхом і зустрілось з більш жорстоким ворогом, оскільки Рим був історичною колискою класичного язичництва. Костянтин спробував перетворити древній Рим в престол нового імператорського культу Христа, але програв. Захід був повний християн, але не Рим. Сенаторські родини твердо стояли на своєму і витіснили його в Константинополь. Ця перемога підкреслила ізоляцію Західної Європи не лише від імператорів, але і від християнського зв’язку. Так, імператору не вдалось розчавити язичницький Рим [69, c.95]. Офіційно християнство було в безпеці, але іновірство і надалі продовжувало існувати.
У Візантії усе життя церкви пов’язувалось з імператором і його владою. Костянтин нав’язував широкі елементи поганського ладу, які надавали василевсу статус суверена і щодо релігійних питань. Імператору за цією системою належала суверенна роль стосовно культу. Особа правителя мала майже церковний єпископальний характер [34, c.10]. Він призначав патріархів Константинополя, створював на змінював церковні округи і єпископські столиці, скликав собори, стежив за їх рішеннями і надавав їм статусу імперського закону. Отже, створюючи екуменічну церкву і регламентуючи Її діяльність, василевс реалізовує свою владу спільно з єпископами. Церква жила певним чином як федерація місцевих церков. Коли Костянтин Великий став піклуватися про церковні справи і про вирішення суперечок, які виникали в церкві, то він передавав їх не єпископу римському, а собору єпископів, який скликав він сам [17, c.118]. З часу падіння Західної імперії, візантійський імператор здійснював опіку над її християнськими регіонами. Константинопольську церкву визнавали навіть варварські володарі, але їм імператори не надавали титулів.
Основним мотивом папської опозиції до василевса і патріарха Константинополя була їх відмова від політичного та імператорського статусу, керівних правових органів для церкви, їх вимога апостольського еклезіологічного статусу для цих юридичних органів, зокрема вимога щодо вищої правової інстанції в екуменічній церкві, яка є у Божественному віданні Риму. На Заході після падіння імперії піднявся авторитет римського єпископа, який став сприйматись як носій віри, культури, прав.
Східна церква потребувала церковного авторитету, який знаходився за межами імперії, щоб з його допомогою успішно боротися з імператорами-єретиками і візантійським цезаропапізмом. Великий вплив на формування політичної думки мав представник західно-християнської традиції – Св. Августин. Він стверджував, що світська влада є необхідною для організації християнського життя на землі. Християнство не є державною релігією, а возвеличення імператора не замінить прямого спілкування між Богом і людиною за посередництвом Христа [36, c.72]. В протистоянні між папою і імператором верх брала то одна, то друга сторона.
Ще в перші три століття християнства в римських єпископів зародилась ідея першості в церкві, яка отримала в IV ст. і V ст. подальший розвиток. Рим через ряд причин політичного і церковного характеру, претендував на особливий статус в церковній ієрархії. Так, ще в 296 році єпископ Риму Марцеллій став іменувати себе папою. Через деякий час римські єпископи очолили всі єпископства Апеннінського півострова, згодом поширили свою владу на значну частину Галлії і Іспанії, а також Північної Африки. На Заході, в міру того як вплив імператора слабшав і на місцях його замінювали правителя варварських держав, єпископи часто були єдиними реальними спадкоємцями влади [59, c.29]. Як