результат, Західне суспільство сформувалось як біполярна структура, в якій існувало два полюси влади. Важливим чинником, що спричинив послаблення імператорської влади і Західної імперії взагалі, були варвари. У двох частинах імперії влада приймала на державні землі чужі народи. Це спричинило до поступової заміни фізичного типу стародавніх народів. Схід менше піддався еміграції варварів. А західне керівництво не лише запрошували проживати на своїх територіях, а й набирало солдат серед варварів. Тому, до початку V ст. вони становили більшу частку римської армії. Їх часто призначали на вищі командні посади [4, c.86]. Саме в 476 р. впала Римська імперія під натиском варварів. В V ст. Церква на Заході зміцнилась завдяки тому, що франкський король Хлодвіг прийняв християнство за римським обрядом і оголосив себе її захисником [37, c.52].
Велике значення для християнізації варварського світу мало візантійське місіонерство. Релігійний переворот в Італії в ІV ст. надав процесу навернення варварів нового політичного виміру. По-перше, християнізація була цілеспрямованою політикою Константинополя і, по-друге, - хрещення почало сприйматись як запорука підкорення варварів імперській волі[28,c.44].Так релігія швидко ставала одним із реальних внутрішніх політичних факторів.
Отже, станом на V ст. у Східній імперії ромеїв встановлюється “симфонія” духовної і світської влади, втіленої в інституті патріарха і імператора. На Заході церква виконувала плани утворення на уламках Римської імперії “універсальної держави” – республіки християнських народів.
1.2. Догматичне богослов’я
Зміни в статусі церкви жодним чином не позначились на її вченні. З початку ІV ст. почався період спокою, але цей спокій був лише зовнішній[63,c.35]. На протязі багатостолітньої історії церкви, від початку її історичного існування і до наших днів вона проходить важкий процес постійного подолання догматичних, канонічних і інших розходжень. Це вело до утворення різних єресей і відходжень від церкви. Це були: докетизм (І ст.), монтанізм (ІІ ст.), новаціанство (ІІІ ст.), аріанство і донатизм (ІV ст.), несторіанство і монофізитство (V ст.), монофелітство (VII ст.) і іконоборство (VIII ст.).
Не дивлячись на поділ церкви на патріархати, митрополії і єпископії (єпархії), тобто на існування помісних церков, церква Христова була і залишається єдиною і її єдність проявляється в тому, що усі помісні церкви дотримуються однієї віри – догматів, одного вчення і вподобання; одних правил церковної структури і управління. Християнське віровчення базується на догматах. Є дуже багато визначень і пояснень цього терміну. Догмат – це одкровенні істини, які подаються людям церквою, як незмінні правила віри [44, c.11]. Догмат – це непомильна Божа Правда, що її людина зобов’язана беззастережно і сумлінно приймати і вірити. Церква підтверджує ці права на соборах або через папу як голову церкви [20, c.10]. Догмат – установлений погляд вчення, незаперечна істина, що сприймається вірою. Отже, узагальнивши все можна сказати, що догмат означає правду, об’явлену Богом, яку церква подала, як об’явлену, для увірування, і вони є незмінними.
Термін “богослов’я” (теологія) вперше був вжитий ранніми християнськими апологетами [11, c.13]. Догматичне богослов’я займається Божою дійсністю і Богом. Його джерелами є Божественне Одкровення, тобто Святе Письмо і Святе Передання, Нікео-Константинопольський символ віри, а також усі інші богословські вчення Святих Вселенських і Помісних Соборів і Святих Отців названих на Тельському Соборі, а також Символи Св. Григорія Чудотворця і Св. Афанасія Олександрійського. У творі Св. Іренея Ліонського “Проти єресей” (178-188 рр.) закладаються основи церковної теології [26, c.130]. На початкових етапах формування богослов’я провідне місце займає Олександрійська школа, якій властиві алегоричні напрями екзегези Святого Письма. Олександрійські богослови широко послуговуються термінологією та методиками грецької філософії. Перший богослов цієї школи Св. Климент Олександрійський, який пропонує порівняльну характеристику і виклад учення християнства та поганства. Християнство для нього – це наука про створення, відкуплення і спасіння людського роду через Логос. Однак заклав основи і вивів християнське богослов’я на рівень розвинутої науки – Оріген. Богослов звертався до догматичних проблем, однак при цьому не уникав істотних помилок, які привели до утворення єресей: наприклад, хибне тлумачення відношення осіб Пресвятої Тройці, применшуючи роль Святого Духа [65, c.80].
Ще одним важливим центром була Латинська школа, представниками якої були: Тертуліан та Кипріан. Тертуліан першим почав писати богословські твори на латинській мові, поклавши початок латинської богословської літератури і термінології. Перший знайшов формулу “tres personae, una substantia”, писав про дві природи втіленого Христа [19, c.25]. Однак, він захоплювався монтанізмом. Це вчення виникло на Сході, але скоро втрачає своє значення. Натомість на Заході, де рівень церковної науки стояв нижче, поширилось швидкими темпами. Тертуліан заперечував участь розуму і науки у справі віри. Ще один богослов – Св. Кипріан, першим пише детально про євхаристію і хрещення. Він визнає важливість римської церкви, базуючись на тому, що сам Ісус Христос встановив так, почавши з Апостола Петра. Однак, він не вважав єпископа римської церкви головуючим над усіма єпископами. Верховну владу в церкві він надає зібранню єпископів, як спадкоємцям влади Ап. Петра [35, c.29].
В IV ст. настає “золота доба богослов’я”. За соборами стояли праці богословів, тому саме вони відкореговували і встановлювали формули. Так, великою заслугою Св. Афанасія Олександрійського було пояснення внутрішнього змісту основного терміну Нікейського символу – homousios – єдиний за сутністю і субстанцією. Тобто головний здобуток богослов’я – це захист единосущності Сина з Отцем, пояснення природи і походження Сина. Св. Афанасій наголошує, що Син є Богом сам по собі, а не з