наділення. Він повинен мати всю природу Отця, перейняту одвічним народженням. Стверджується Єдиносущне Божество Святого Духа. Св. Афанасій обстоював тринітарну формулу антіохійців про фсейт нрпуфбуейт [70, c.76]. А до Пресвятої Діви ужив термін “иепфпкпт” (Богородиця). Справу Св. Афанасія продовжив Каппадокійський гурток богословів: Висилій Великий, Григорій Ніський і Григорій Богослов. Догматичні твори Василія Великого торкаються проблеми єдиносущності божества Сина і Святого Духа, спільності природи і триіпостасності Божества. Основну схему свого троісного богослов’я Св. Василій бере з Арістотелівської метафізики [70, c.186]. Якщо Св. Афанасій підкреслював божественну єдність, єдиносущність Отця і Сина, то каппадокійці наголошували на троїчності Бога: Отець, Син і Святий Дух - три Особи (hypostasis). Зберігши рівновагу між троїчністю і єдністю, вони вклали всю повноту суті в класичну формулу тринітарного догмату: “Три Особи в єдиній сутності” [12, c.54].
Продовжував проповідувати ідеї Св. Афанасія і каппадокійців Константинопольський єпископ та чудовий оратор – Іоан Золотоустий, який прагнув запровадити в церковне життя скромність і аскетичність. Як стверджує Флоровський Г., він був перш за все добрим екзегетом, в якого основою, обов’язковим джерелом віровчення є Святе Письмо [70, c.122]. Важливим внеском богослова є його трактування Нового Завіту.
Найшанованішим Західним Отцем церкви був Блаженний Августин. Як зазначає Х. Яннарас, саме в його працях намітилися ті релігійні особливості західного християнства, котрі привели в 1054 році до розколу між Західною і Східною церквами[78,c.218]. Не варто забувати, що церква історично виникла і розвивалась в лоні еллінізованого культурного світу, в якому існувало поняття про істину, в суті своїй відмінне від вимог “об’єктивності”. Від Геракліта до неоплатоніків пізнання сприймалось як процес співучасті. Августин вивчав право з праць Цицерона, Тертуліана і Амвросія Медіоланського, і пізніше переніс притаманний юридичній науці дух строгої об’єктивності в галузі гносеології. Ідеться не просто про юридичні помилки, чи про юридичний і раціональний дух, що сприяв формуванню відмінностей між Сходом і Заходом. Своєрідність Августинської концепції набагато глибша: вона базується на переважанні релігійного елементу над церковним. Присутність істини у церкві передбачає відмову від індивідуалізму і перетворення буття в єднання любові, згідно з тринітарною моделлю “істинного життя”.
Богослов’я V ст. представляють дві школи, що склались під певним впливом елліністичної культури Єгипту в Олександрії та в оточенні близькосхідних культур – у столиці Сирії, Антіохії. Олександрійська школа вживала в поясненні Святого письма алегоричний спосіб. Антіохійська школа відзначалась буквальним та історичним трактуванням [61, c.81]. Різниця цих двох підходів обумовлювала певну настороженість у взаєминах церков. До Антіохійської школи належали: Діодор з Тарса (IV ст.), котрий вважав злуку двох природ Ісуса Христа лише моральною, що ґрунтується на логічних і духовних засадах і заявляв, що Логос мешкає в людині Ісусі, як у храмі, а також Несторій. Олександійську школу представляв послідовник Феофіла – Св. Кирило Олександрійський. Він і Несторій були згідні лише в тому, що Христос є повністю Бог, один з Трійці. Але їх вчення розходились в способі опису Його людської природи, і в поясненні з’єднання божественної і людської природ в одній Особі [62, c.23]. Несторій визнавав цілісність людськості Христа, але різко підкреслював відмінність між людською і божественною природами в Христі, цим самим ризикуючи прийти до твердження про Особи, які існують в одному тілі. Він визнавав, що Бог у Христі не міг народитись і не міг страждати [70, c.205]. Стверджував, що вислів «Богородиця» єретичний, вказуючи на те, що Бог (Ісус Христос) народився, тобто бере початок від діви Марії. В свою чергу Св. Кирило в 12 анафематизмах виклав науку церкви про втілення і стверджував, що народжений від Марії не людина, що з’єдналася з Богом, а єдина і нероздільна Особа: Бог і людина одночасно. А Марія – Мати Бога, бо Вона народила Слово Боже, яке стало плоттю [18, c.276].
Однак, перемігши на Вселенському Ефеському Соборі, Олександрійська школа отримала поразку і втратила першість серед Східного християнства після Халкедонського Собору.
1.3. Христологічне питання
Догматичне богослов’я – христологічне. Це означає, що Христос є основою богослов’я. Він Альфа і Омега цілого об’явлення. Протягом цього періоду найбільше суперчок було навколо христологічного і тринітарного вчення [48, c.197]. Церква не допускала ні самовладдя першості єпископа, ні абсолютизму в церкві. За прикладом Апостолів вона встановила вищу інстанцію для вирішення важливих питань у формі собору єпископів для усієї Кафоличної церкви – Вселенського Собору. Тому життя церкви в ранньовізантійський період визначалося Сімома Вселенськими соборами, які мали затвердити її вчення про основні догмати християнський віри, щоб запобігти єресям. Ось постанови вселенських соборів, якими затверджувалась незмінність догматичного віровчення: Другий Вселенський Собор – 1-й канон, Третій Вселенський Собор – 7-й канон, Четвертий Вселенський Собор – 1-й канон, Шостий Вселенський Собор – 1-й канон, Сьомий Вселенський Собор – 1-й канон.
Як вже згадувалось, догматичне богослов’я – христоцентричне. Основні непорозуміння стосувались природи і особи Христа. Повне християнське вчення про Бога полягає в тому, що Бог і Єдиний і Троїчний: єдиний за сутністю, троічний в Особах [49, c.16]. Саме цей догмат відрізняє нас від язичників і єретиків. Це вчення становить основний зміст усіх символів.
У західній христологічній думці з раннього середньовіччя панувала ідея Ансельма про спокуту через догоджання. Ісус надав Отцю жертву, яка відповідала людським гріхам. Концепція Христа, який спокутував гріх народу знаходиться в центрі христологічної спекуляції. Грецька патристика говорить про істинну природу людини, як про