Вчення про правдиву природу людини Ісуса закладена у документах первісної церкви: Антіохійський і Ананазіанський Символи віри. Воно було розглянуте також на Нікейському, Єфеському і Халкедонському Вселенських Соборах.

Вчення про Христа є догматом віри. Другий і Третій Вселенські Собори так описують іпостасну унію: що це єдність двох природ – Божа і Людська в одній Особі Слова, і з цієї єдності є один Христос. Іпостасна єдність у Христі є субстанціональною і особистою, бо вона не зливає двох природ у Христі в одну, але гармонійно єднає їх і вони залишаються окремими, однак творять одну Особу Христа. Ці дві природи є злучені в Божій Особі [61, c.81]. Ставши чоловіком, Боже Слово (Христос) приймає людську природу, а не особистість, тому Ісус – Божа Особа. Боже Слово, Син Божий узяв на себе людську природу в лоні Пречистої Діви Марії. Св. Атаназій Великий пише, що включення Божого Слова – це не лише загальна, але і Божа таємниця, якої ні людина, ні ангели зрозуміти не можуть. Не дивно, що люди часто перекручували вчення, заперечуючи Божественність Христа, або Його людську природу, та обмежуючи її значення.

Христос є Сином, рівним Отцю і має ту саму природу, що і Отець[61,c.85]. Усі екзегети погоджуються, що термін “Logos” (Слово) у пролозі Іоанна, відноситься до другої Божої Особи – Христа. Від перших століть традиція була згідна, що Ісус є Богом. Помилки торкаються з’єднання природ: Божої і людської. У процесі встановлення понять: “природа”, “іпостась”, “особа” формується вчення про Божу сутність Христа і дискусії на цю тему закрили три перші Вселенські Собори. До помилок, що ставили під сумнів Божество Христа, зараховуємо аріанізм, який започаткував дискусію про Його співістотність з Отцем. Як стверджував Арій, що Христос є схожим до Христа (homoiusios), але не співістотним (homооusios), і тому не є Богом [50, c.90].

Наступне христологічне вчення, що викликало суперечки – це іпостасна унія. У перших століттях християнства вчення про особове з’єднання в Ісусі Христі сприймалося цілісно. Він є Богом-людиною. Джерелом непорозумінь були поняття: prosopon і hypostasis – особа, ia physis i usia – природа, істота. Усі вони вживались “взаємозамінно” щодо особи і природи. На цьому грунті і з’явились помилки: несторіанізм – писали про єдність Божої і людської сутності. Вони поєднували існування у Христі двох Осіб: Божої і людської. Іменували Діву Марію “Christokos” (Христородиця). А також монофізити, що стверджували, що в Христа є одна Особа і одна природа, а людська природа була поглинута Божою і Христос є лише Богом, або навпаки, лише чоловіком, оскільки людська природа поглинула Божу [19, c.63].

В історії догматичного богослов’я ставили також питання про початок іпостасної унії, тобто, на якому проміжку часу настало особове з’єднання. І тут виникли єресі, серед яких було вчення Орігена, котрий стверджував, що Душа Христа існувала перед з’єднанням Його з тілом.

Отці церкви одночасно стверджували, що саме у момент Благовіщення наступило з’єднання у Христі Божої і людської природ. Це вчення знаходиться у первісних Символах віри: Апостольському, Св. Григорія Чудотворця, Св. Єпифанія, Св. Апполінарія, а також у Вселенських Соборах [33, c.88].

В православному святоотцівському богословії автономна маріологія відсутня, на відміну від Заходу. Вчення про Пресвяту Богородицю існує у Святих Отців лише в середині христології. З кінця ІІ ст. виникають три питання: щодо титулу Марії, її дівства до і після народження Ісуса Христа і святості Богородиці. На Сході іменування Марії формулювалось в контексті христологічних суперечок. Тут відстоюється іпостасна єдність Сина Божого, який став Сином людським.

Щодо дівства, святості і непорочного зачаття, то Західна церква опирається на ідеї Св. Амвросія Медіоланського і Св. Августина [20, c.285]. Св. Амвросій стверджував, що Христос справді народився від Діви Марії, але її пологи були надприродними, внаслідок чого її дівство було збережене. У 429 році в суперечці з пелегіанами Св. Августин зазначав, що святість Марії є винятковим даром Божої Ласки, а не результатом зусиль її волі. Східна церква прийняла вчення про святість Богородиці: «особливо за Пресвяту, Пречисту, Преблагословенну, Славну Владичицю нашу Богородицю і Приснодіву Марію» [78, c.201].

За словами Св. Григорія Назіанського, таємниця пресвятої Трійці є вершиною нашої віри. Догмат про Святу Трійцю: як в одному Бозі три Особи: Отець є Бог, Син є Бог, Святий Дух є Бог, але не три Бога, а єдиний [32, c.57]. Такий виклад догмату ми знаходимо у трьох символах: Св. Григорія Чудотворця, Нікео-Цареградському, Афанасія Олександрійського. Отже, в Бога, єдиного за сутністю, три іпостасі чи особи: Отець, Син і Дух, які в Бозі рівні і єдиносущні між собою. Однак, як три особи, вони різні між собою за власними особливостями: Отець не народженний ніким, Син народжений від Отця, Святий Дух виходить від Отця. Вчення про Святу Трійцю включає три наступні догмати:

про троічність Осіб у Бозі;

про рівність і єдиносущність Божих Осіб;

догмат про відмінність Божих Осіб за їх властивостями.

Відмінність вживання слова “іпостась” привела до суперечок на Сході, особливо в Антіохїї, і спричинила на деякий час незгоду між Східною і Західно церквами, де