1.4. Основи церковного права

Як тіло Христове, церква ніяким земним законам не підлягає, але як людська спільнота, вона підкоряється загальним умовам земного порядку.

Свій основний закон церква отримала від Христа – це правила віри і життя у вірі, тобто догмати. А також закони, за якими встановлюються відносини між частинами організму і правила, видані церквою, владою, яку дав їм Христос [73, c.15]. Закони, встановлені людьми, можуть ними ж і змінюватись.

Натомість Божі – незмінні.

Фундамент, основу церковного права становлять канони, тобто правила. В церковному праві слово “канон” слугує для означення остаточно визнаної церковно-правової норми з того чи іншого питання церковного життя, в авторитетному викладі, який отримав загальноцерковне визнання. В складі канонічного корпусу Вселенської Православної церкви входять правила: Святих Апостолів, Семи Вселенських і Десяти Помісних Соборів, Дванадцяти Святих Отців.

Церква Христова мала свої правила, свою достатньо повно розвинуту систему законів, ще за часів переслідування християнства Римською державою. В давнину право вивчали у вищих школах енциклопедичного характеру в Афінах, Александрії, Антіохії, Римі і Константинополі. У цих університетах професори були язичниками. Саме тому, в цей період виникло багато єретичних учень. Лише за Юстиніана було заборонено викладати поганам [65, с.38].

Дохристиянський світ моністичний, де релігія і політика взаємно ідентифікуються [22, c.56]. Перші християнські общини керувалися тими нормами, які були дані в Святому Письмі і Апостольскому Переданні. Однак, окремі общини мали власні правові норми, через що виникали суперечки, які вирішувались на Соборах. Найбільшим авторитетом користувались правові норми апостольського походження. Найдавніший псевдограф – “Вчення 12 Апостолів” (Дідахе), написані на межі І-ІІ ст., де міститься кілька правил церковно-юридичного характеру. В ІІІ ст. в Єгипті був складений збірник “Церковні канони Святих Апостолів” і “Настанови Апостольські” (Дідаскалія). У цих давніх джерелах містяться відомості про ієрархічну структуру. В кінці ІІІ – на початку ІV століть з’являється ще один збірник, видання якого приписують Клименту Римському. Тут ідеться про обов’язки ієрархів і церковну дисципліну.

Велике значення в житті церкви надається одному з найдавніших збірників канонічного права “Правила Святих Апостолів”, доля яких склалась неоднаково як на Сході, так і на Заході. Так, католицька церква відкинула 51 канон [58, c.13].

В канонічний кодекс Православної церкви увійшли також правила трьох Святих Отців: Святих Діонісія і Петра Олександрійського, Св. Григорія Чудотворця.

Отже, з усієї церковно-правової літератури донікейської епохи, в канонічний кодекс Східної церкви увійшли 85 правил Святих Апостолів, 4 правила Св. Діонісія Олександрійського, 12 правил Св. Григорія Чудотворця, 14 правил Св. Петра Олександрійського.

Міланський едикт відкриває нову епоху в історії церкви, як зазначає А. Джероза: об’єднання церковного права з державним законодавством, а також епоху Вселенських Соборів, на яких було сформульовано визначення догматів і видані канони, якими церква керується і до сьогодні [25, c.10]. В канонічну силу вступають також постанови десяти Помісних Соборів і правила Святих Отців. На Першому Вселенському Соборі (325 р.) було прийнято 20 канонів усією церквою. На Другому Вселенському Соборі – 7 правил, з них, Західні збірники, включать лише 4 канони. Саме на цих двох соборах було сформульовано Нікео-Константинопольський Символ віри. Це коротке віровизнання того, в що вірить церква. Історично Символ віри починався з підготовки оголошених до Тайни Хрещення. У перші три століття у кожній найбільш авторитетній церкві, був свій хрещальний Символ віри [25, c.77]. Найбільш відомим є Символ Св. Григорія Чудотворця. На Першому Вселенському соборі було видано орос – послання догматичного характеру, що містить формулювання про єдиносущність Сина з Отцем. Цей Символ був доповнений Другим Вселенським собором (385 р.). І Третій Вселенський собор (431 р.) 7-м правилом постановив його незмінним. Однак, жодне з правил цього собору не увійшло в збірник Західної церкви. На Четвертому Вселенському соборі було видано 30 канонів. Основу Халкидонського догмату склав Томос Римського папи Св. Лева Великого Св. Флавіану Константинопольському [73, c.63].

У збірник Святих отців увійшли правила: Св. Афанасія Великого, Василія Великого, Григорія Богослова, Григорія Нісського, Амфілокія Іконійського, Кирила Александрійського, Феофіла Александрійського, Тарасія Константинопольського.

Для формування і збереження юридичних визначень, правильного застосування певних норм в церкві, виникає потреба в компілятивних збірниках. Першим таким відомим збірником був Понтійський, до якого увійшли правила Анкірського, Кесарійського і Неокесарійського соборів. Додатково до нього були включені і канони Першого Нікейського Вселенського собору, в IV I V ст. – канони Гангрського, Антіохійського, Лаодикійського і послання Другого Вселенського Собору [21, c.75].

Поряд з канонами, в цей період церковне життя регламентувалось і громадянськими законами. Римське законодавство в ранньовізантійську епоху піддавалось кодифікацїї. А законодавчі акти видавались на державній мові імперії – латинській.

В 438 році видано “Кодекс Феодосія”, який з 1 січня 439 року введений як обов’язковий. Закони в ньому поділялись на 16 книг, а саме, остання містила закони, що стосувалися церковного життя. Західні, латино-язичницькі церкви в епоху перших чотирьох Вселенських Соборів, зберігали єдність віри зі Східною Церквою. Тому велика частина