Поряд з канонами Вселенських і Помісних церков, з IV ст. важливим джерелом права латинських церков, були законодавчі постанови римських єпископів – декретами. Але в канонічний корпус Православної церкви вони не ввійшли.

Перший латинський канонічний збірник, складений в IV ст., включив в себе правила двох соборів: Нікейського і Сардикійського. Оригінал збірника не зберігся.

Близько середини V ст. в Італії був складений збірник канонів, куди увійшли правила редакції Ісидорового збірника, окрім Лаодикійського. Однак, найважливіший канонічний збірник Заходу встановив римський абат Діонісій Малий. За основу він взяв Понтійський збірник в розширеній халкедонській редакції і включив правила Нікейського, Анкірського, Неокесарійського, Гангрського, Антіохійського, Лаодикійського і Другого Вселенського собору – всього 65 канонів. Він також добавив 50 з 85 апостольських правил, 27 правил Четвертого Вселенського собору. А в кінці збірника – канони Сардикійського і Карфагенського соборів. За дорученням папи Хармизда він склав офіційне видання канонів з паралельними, грецькими і латинськими, текстами. Також, Діонісій Малий склав збірник канонів помісної Римської церкви – “папських декретал”, який був приєднаний до “Канонічного кодексу” і отримав офіційне визнання на Заході [47, c.56].

Отже, в період з 313 до 527 років було закладено перші основи розходжень і протиріч, які спричинили виникнення в ХІ ст. двох релігійних центрів.

В ранній церкві існувала єдність віри, незважаючи на утворення різних богословських шкіл. З самого початку греки і латиняни по різному підходили до християнських таємниць. Латинський підхід був більш практичним, а грецький - більш теоретичний; перший формувався під впливом ідеї і трактувань римського права, другий, у зв’язку з тим, що греки розуміли богослов’я у контексті богослужіння і літургії. Щодо вчення і трактування Святої Трійці латиняни брали за висхідну точку єдність Бога, а греки – Троїчність Осіб. Торкаючись розп’ять: на Заході наголошували на жертві Христа, а на Сході – на Його торжестві.

На прикладі Антіохійської і Олександрійської шкіл ці два підходи самі по собі не суперечили один одному, а доповнювали, займаючи своє місце в повноті кафоличної традиції.

Також, ускладнювала відносини Східної і Західної церков, відсутність спільної мови. Ще Павло і інші апостоли пересувались в середині тісного, у політичному і культурному розумінні, об’єднанні – Римської імперії. Це був великий світ греко римської цивілізації, де на грецькій і латинській мовах розуміли і розмовляли майже усі. Однак до 450 року, як свідчить Каліст, небагато в Західній Європі могло читати по грецькому, а після 600 року рідко хто у Візантії розмовляв латиною [35, c.10].

Ще один фактор, що вплинув на відносини між двома релігійними центрами – це політична єдність. З кінця ІІІ ст., імперія, de Jure все ще єдина, de facto розділена на дві частини, кожна з яких знаходилась під владою свого власного імператора.

Ускладнив ситуацію і процес перенесення столиці з Риму на Схід. На початку V ст. почалось вторгнення варварів. Захід був повністю поділений між варварськими вождями. Це сприяло зміцненню автократичної структури латинської церкви, коли на Сході існував сильний світський правитель -імператор.

Усі ці політичні і культурні фактори не могли не відбитись на житті церкви, ускладнивши релігійну єдність, яку Рим і Візантія зберігали до VI ст. у боротьбі з єресями.

Висновки до Розділу 1

Церква єдина. Це аксіома вчення про Церкву, яка самоочевидна всякому християнину: “Одне тіло і один дух, як ви і покликані до однієї надії вашого звання. Один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець всіх” (Ефес.4, 3-5). В розглядуваний період Церква залишалася єдиною, хоча в розвитку історичних і політичних доль Сходу і Заходу вже були закладені основи деяких подальших розходжень, що привели в результаті до трагічного розвитку.

Починаючи з ІV ст. становище папської влади порівняно з попереднім значно змінилась паралельно зі зміною політичного становища Риму. Розвиваючи свою владу патріарха в межах Західної Римської імперії, римські єпископи не сходили з шляху загального історико-канонічного розвитку. Такий же розвиток проходив і на Сході, де зростав авторитет константинопольського патріархату. Іншої природи були їх прагнення до утворення папства. Якщо патріархат – це факт, то папство – вже догмат. Зміна з IV ст. значення Риму здійснило велику допомогу римському єпископу: папа залишився єдиним представником єдиної влади в Римі. Могло статися, що до Риму, після втрати ним політичного значення, перестануть стягуватися місцеві церкви, а тому необхідні були римським єпископам інші прерогативи, які б не залежали від історичної кон’юнктури. З IV ст. папи і розпочинають цю справу. Інокентій I в листі до Олександра антіохійського, як на особливу перевагу римської кафедри, вказує на те, що римські єпископи – наступники апостола Петра. Розвинути цей погляд, який монтував праві пап таким чином було важливо тому, що ці права були правами римської церкви. Римські єпископи з найдавніших часів визнавали, що Рим є місиво смерті двох апостолів: Петра і Павла. Але з плином часу ім‘я Павла відходить на другий план і висувається на перше місце ім‘я Петра, від якого римські єпископи і починають вводити своє наступництво.

На Сході прагнення до піднесення свого статусу проявляють патріархи. На другому Вселенському соборі в 381 році Новий Рим був зрівняний в