Таким чином, Схід і Захід пішли різними шляхами у своєму церковному житті: Захід шляхом зміцнення папства, яке заявляло про свої вимоги на керівництво всім християнським світом, а Схід – шляхом “цезарепапізму.”

З IV ст. особливо швидко починає розвиватись догматичне богослов’я. Отримавши могутній поштовх у вченні апологетів, богословська думка в давній філософії знайшла невичерпне джерело для теоретичного вираження свого власного змісту. Основний пункт християнської релігії, - непохитна віра в те, що Логос Божий, адекватне одкровення Божества (Ортем і Афанасій) або син Божий, друга іпостась Святої Трійці (у капподокійців) у певний момент історії людства зійшов на землю, став людиною, відкрив людям тайни царства Божого, заснував свою Церкву на землі, постраждав за гріхи роду людського, переміг смерть і воскрес із мертвих, відкривши людям шлях до богоуподібнення і обоження не тільки по душі, а й по тілу, - цей пункт лежав в основі всіх догматичних рухів перших століть і складав виключну особливість християнського віровчення.

З IV ст. настає “золота доба богослов‘я”. Остаточно формулюється один із двох основних християнських догматів – про святу Трійцю, формулюються основні положення іншого центрального християнського догмату – христологічного. Разом з тим у богослов‘ї одного із західних отців церкви – Блаженного Августина, єпископа Гіппанського, намітилися ті релігійні особливості західного християнства, котрі пізніше привели до розколу між Західною і Східною церквами.

Відмінність у догматичних питаннях між західним і східним християнством торкнулась і христології і маріології. У західній християнській думці панувала ідея про викупительну жертву Христа як про сатисфакцію, принесену Богу за Його образу людським гріхом. Сходу така ідея чужа. Східні отці вчать про викуплення як про перемогу Христа над гріхом, дияволом і смертю. Одночасно у східному богослов’ї, на відміну від західного, відсутня автономна маріологія. Вона існує лише всередині христології.

Як і всяка людська спільнота, церква не може жити без певних правил, законів. В основі церковного законодавства лежать канони. Канони – це те, що в церкві приймається як нормативне, закономірне. Вони означають правила, норми для поведінки. Поряд з канонами в цей період церковне життя також регламентувалось і громадянськими законами. Починаючи з 4 ст. намітились розходження у змісті й обсязі церковного законодавства між Східною і Західною церквами. Велика частина канонів, прийнятих на Сході, визнавались і на Заході. В свою чергу деякі правила Західного походження увійшли в канонічний корпус Східної церкви. Разом з тим, до західного збірника канонів увійшли невідомі на Сході канонічні постанови – “папські декрети”.

Отже, в період з 313 до 527 років було закладено перші основи розходжень і протиріч, які пізніше спричинили розкол.

РОЗДІЛ 2. КОНСТАНТИНОПОЛЬ ТА РИМ ВІД ЕПОХИ ЮСТИНІАНА ДО ТОРЖЕСТВА ПРАВОСЛАВ’Я (526-843 РР.)

Східні культури творилися на ґрунті родового побуту, західні – виникли під переважним впливом дружинного побуту. Як зазначає Аристотель, на Сході народ поставав з керованих, тобто з цілих родів і домів, звідки випливає монархія як форма правління. В Елладі і на всьому Заході, народ виростав з вільних людей, звідки походить республіка.

З V ст. починається занепад духовного просвітництва богословських шкіл. Натомість велика кількість церковно-канонічного матеріалу викликала необхідність його кодифікації. Тому в цей період певного розвитку зазнає церковно-правова думка.

Цей етап характеризується втручанням візантійських імператорів не лише в церковне управління, але і у вирішення богословських питань, що призвело до помилкового трактування церковного віровчення і утворення єресей. Ще одним фактором, що вплинув на духовне життя Візантійської імперії було вторгнення мусульман, в результаті якого вона втратила три патріархати: Александійський, Антіохійський і Єрусалимський.

У цьому розділі ми зосереджуємо свою увагу на таких чотирьох аспектах як розквіт теократії, кодифікація церковного права, суперечки навколо христологічного питання, а також іконоборство.

2.1. Розквіт теократії

Політично єдину імперію, яка володіла розвинутою культурою і великим рівнем освіченості змінили різні королівства з провінціальною, сільською культурою. Однак, церква пережила негаразди і добилась успіхів в християнізації німецьких племен.

Папа римський, голова церкви на Заході, визнавав владу імператора Константинополя, але на ділі володів майже повною незалежністю. Самостійність папства мала глибокі наслідки для розвитку християнської церкви і цивілізації[36,c.84].

Східна Римська імперія відбила напади і германських племен, і сасанідської Персії. Константинополь перетворюється у велике християнське місто, а імператори продовжували оголошувати себе владиками усього християнського світу. Там, де Схід бачив філософську ідею, Захід створював цілісну структуру. Якщо для першого першість Римської кафедри залишалась моральним поняттям і опиралась на передання, то останній сприймав це з юридичної точки зору. На Заході основою суспільства вважалась імперія, глава якої втілював поєднання вищої світської і духовної влади. Але це має відбуватись при пануванні релігійного начала у всіх сферах, тобто, щоб предстоятель церкви очолив суспільство в цілому, а держава перетворилась в одну з функцій релігії – папоцезаризм [66, c.57].

Протягом всього V ст. і початку VI ст. римські єпископи користувались великим церковним і світським авторитетом., підтримували відносини з іноземними державами і керували долею країни. Але з прийняттям німцями християнства за римським зразком, вся адміністрація перейшла під їх керівництво. Вони довгий час тримали єпископів у своїй залежності: єпископи затверджувались і іноді обирались королями, всі собори скликались за