Таким чином можемо знайти деякі елементі синодальності, як колегіальна співдія в імені Іраїля як народу Бога, що Бог співдіє зі збору свого народу, але про синоди в тісному розумінні не можемо говорити.

1.3. Розвиток синодальності в ІІ - ІІІ ст.

1.3.1. Синоди ІІ ст.

Синоди не існували в Церкві від початку. В ІІ -му ст. розпочався процес розвитку помісних громад під керівництвом єпископа як голови. Первісно контакти між помісними Церквами здійснювались кур'єрами та листами, інституційні звязки створились пізніше. Перші конкретні згадки про синоди знайдемо в ІІ ст. Церква мусила тримати єдність між різними помісними церквами. Спільна відповідальність вимагала відповідні структури розв'язувати конфлікти. Єпископ не був тільки головою своєї Церкви, але також служителем єдності між Церквами. Питання, чи тільки єпископи могли вирішити справи в синодах не можна точно відповідати, тому шо існує брак конкретних документів про давні синоди. Маємо згадки про ширшу дискусію синодальних тем, хоча більшість авторів вважає шо єпископи - оскільки ми про це знаємо-мали рішучий авторитет.

Багато більше знаємо про синоди скликані для вирішення питання терміну пасхи. Тут добре бачимо, шо існує дискусія між церквами. Папа Римский Аникет був прибічником спільного святкування в неділю, але толерував різні практики. Трохи пізніше конфлікт став сильнішим, і різні синоди на Сході і Заході підтвердили практику святкувати Пасху обов’язково в неділю. Така спільна дія різних синодів Імперії була дещо новою. Але Ефеський синод вирішив інакше і проблема щодо дня святкування Пасхи існувала до Нікейського собору 325 року.

1.3.2. Синоди ІІІ ст.

У ІІІ ст. знаємо про синоди, де відомий богослов Оріген був адвокатом. Синоди стали місцями боротьби різних богословських шкіл. З’явилася проблема, що синоди не могли забезпечити єдність між групами, вони навіть часто зміцнювали розколи. Стосовно скликання синодів знаємо, щодо І -ої половини ІІІст. синоди були скикані адже джерел про періодичні синоди немає. Синоди мали характер зборів єпископів щоб розвязувати конкретні проблеми. Один з єпископів, найстарший, або найстаршої єпархії був головою. Синоди діяли в імені вселенської церкви. Відносно членів не легко шось взагалі сказати, тому що чітку різницю між священиками і єпископами маємо тільки у ІІІ ст.[Див.16,с.50-54]

У розвитку синодальності ІІ і ІІІ ст. можна підкреслити такі елементи:

Синоди не існували в Церкві з початку, вона стали органом Церкви в ІІст. щоб poзв’язувати конкретні проблеми між помісними церквами та укріпити зв'язок між ними.

Аж до ІІст. синоди не були скликані періодично, скликання були реакцією на конкретні питання.

Синоди були зборами єпископів, які співдіяли як наслідники Апостолів і прийняли рішення від імени цілої Церкви.

Також «миряни» співдіяли із «єпископами», але про те, як багато інформації немає.

Потрібно було, щоб церкви, які одержали рішення синодів, прийняли та здійснювали їх.

1.4. Синодальна діяльність у ІV столітті.

Синод в Анкирі 314 року як й інші синоди того часу мусів вирішити питання, як поводитися з людьми які під час переслідування відкинення віри. Відомі також «донатійські» синоди: Імператор Константин хотів дати Церкву в Картазі як компенсацію за переслідування християн, але в громаді був розбрат, чи святі тайни недостойних єреів дійсні чи ні. Донатисти мали першу позицію й вимагали компенсації. Констянтин скликав Папу з трьома єпископами до Риму щоб вирішити справу. Тому що донатисти апелювали проти рішення, другий синод був скликаний в Арлесі, однак цей синод підтвердив рішення минулого синоду.

Велику роль у розвитку мав імператор Константин. Він хотів інтегрувати Церкву у свою концепцію візантійської імперії. Він мав подвійну роль, оскільки імператор був сакральна фігура імперії і координатор у справах релігії. Єпископи старалися зберегти чистоту віри, імператор хотів гарантувати благо імперії, і не дозволяти церковні розколи, які він уважав проблемою своєї держави. Синоди, як перший вселенський Собор у Нікеї (325), для Константина мали функцію берегти єдність держави. Константин хотів скликати синод своєї імперії, щоб становити памятник єдності імперії, підґрунтований на єдність віри.

Приблизно 200 єпископів брали участь. Сам Константин був головою собору. Єпископи не протестували, вони були вдячні одержати підтримку імператора після підпільних часів. В той час не існували центральні церковні норми щодо організації такого Собору. Він засуджував вчення Арія і видав формулу віри, що Син Божий є «світло від світла, Бог істинний від Бога істинного». Оскільки для Імператора догматичне питання не було важливим, але єдність імперії, він покарав учасників які не підписали формулу з засланням. Здається, що єдність між єпископами - тут більше результат державних засад ніж дару Святого Духа. Нікейський Собор також прийняв 20 канонів, які Константин оголосив як закони Імперії. Канони регулювали церковні структури і різні актуальні питання церковного життя.

Говорячи про подвійну роль синодів віззантійської імперії як церковного органу, але так само про рядові збори імператора шодо християнських питань цікаво було б знати про відношення синодів до світських рад того часу. Правда, шо спільність існує, оскільки церковні синоди приймали організаційні елементи адміністративних структур світської сфери. Паралелі до інституції культурної околиці існують, але безпосереднє прийняття структур римського сенату не можна чітко підтверджувати.

1.5. Фундаментальні норми синодальності І-го тисячоліття.

Канонами Св.Апостолів називається збірник 85 канонів, які стали частиною Апостолських Конституцій ІVст. та інших збірників церковного права.

«Треба, щоб єпископи кожного народу знали,