Синод 1994 р. просив Папу розглянути можливість сворення апостольського екзархату в центральній Росії для вдоволення пастирських потреб греко-католиків.

Конґрегрегація Східних Церков в декреті 20 грудня 1995р. відповідала на прохання українських єпископів і визнавала юрисдикцію Верховного Архиєпископа й Синоду Єпископів над усіма греко-католицькими спільнотами в Україні, які не мали звичайної юрисдикції, й також шодо можливості створити Єпархії та Екзархати, але тільки за згодою Римського Престолу. Конгрегація також висловила потребу вивчити складну церковну ситуацію в Закарпатті.

6.3 Створення нових єпархій після 1990р.

На Синоді 1990 р. були створені: Львівська Архиєпархія, Івано-Франківська і Мукачівська єпархії . Синод 1991 р. постановив назначати комісію владик з України, котрі вивчали потребу створення нових єпархій в Україні та узгодили б їхні межі для вирішення на наступному Синоді. Синод 1992 вирішив проект нового опреділення меж існуючих єпархій та створення нових щоб передати Римському Престолові для схвалення. Три єпархії були створені: Тернопільска, Коломийсько-Чернівецька й Самбірсько- Дрогобицька.

Синод також пропонував створення Чернігівського-Вишгородської єпархії, але Римський Престіл не погодився.

Щодо діаспори Синод 1992р. звертався до Папи з проханням створити другу єпархію в Аргентині й Митрополію в Бразилії, але вони до цього часу не були створені. У 1993 р. була створена Зборівська єпархія, 1994р. Синод вирішив прохати Римський Престол створити другу єпархію в Польщі й піднести Перемишську єпархію до гідності митрополії. Римське схвалення цієї пропозиції вібулося в 1996 р.[Див.5,с.29-31]

В 1996 р. також було створено Київо-Вишгородський екзархат. В повідомленні Синоду 1999р. єпископи УГКЦ вважали поширення душпастирськиих структур УГКЦ в західній Україні і в інших регіонах колишнього СССР важливим структуральним заходом. В 2000 році були створені Стрийська і Сокальска єпархія і реорганізовані Тернопільско-Зборівська її Бучацька єпархія. Синод 2001р. робив крок до Сходу і розділив Києво-Вишгородський екзархат в трьох частинах: Києво-Вишгородський екзархат, Донецько-Харківський екзархат і Одесько-Кримський екзархат Єпископи підкреслили, що ці заходи не базуються на прозелітичних міркуваннях, але щоб поліпшити душпастирську опіку своїм вірним. Синод 2002р. поширив душпастирську відповідальність Сокальського та Тернопільского єпарха на територіях Волинської, Рівненської та Хмельницької областей. Синод також вирішив запропонувати Римському Престолу затвердити кураторів душпастирських служінь в країнах Європи, де немає нашої сталої ієрархічної структури в ранзі Апостольських візитаторів. Тепер в західній Європі існує екзархат в Німеччині та Скандинавії екзархат в Франції, Бенелюкс-країнах і Швейцарії і екзерхат в Великій Британії в рішеннях Синоду, говорячи про структуру «нашої» Церкви, не брав до уваги, що в Австрії існує Ординаріят для всіх католиків візантійського обряду, і хоча він не «український», але також має юрисдикцію над всіма членами УГКЦ які перебувають в Австрії.

VII. Перенесення осідку

Історія Київської Церкви після Бертестейської Унії є позначена територіальними скороченнями до західно-українських земель. Я вже згадував, що після виходу УГКЦ з підпілля УГКЦ мала займатися питанням її території. Аж до 1992 р. переважали відкриті конфлікти з Московським Патріархатом, після того проблематика перейшла на питання території УГКЦ в Східній Україні. Московський Патріархат до тепер звинувачує УГКЦ в тому, що вона сприяє прозелітизму на її канонічній території. Т. Бремер показав, що з католицького і православного боку існують різні концепції «канонічної території». На його думку для Російської Православної Церкви поняття «сестри-церкви» означає, шо християнський світ розділений між Римом і східними патріархатами, і кожна Церква може виконати місіонерські активності лише на власній територію, на території інших Церков вона може лише дати пастирське служіння власним вірним. Так Російська Православна Церква вважає римо-католииьку й православну Церкву наслідниками старої Церкви.

Позиція Католицької Церкви така, що слід сильніше звертати увагу на місіонерське завдання Цервки в цілому світі. УГКЦ принципово також ствердує, що її громади в східній Україні є наслідники радянської політики насильного переселення і шо душпастирська опіка тих вірних вимагає церковних структур. Католицька Церква не може відмовляти людям, народженим в православному середовищі, які раніше не були вірними, але тепер знайшли віру в католицькій парафії. Щодо тих вірних Російська Православна Церква вважає тільки себе компетентною і говорить про католицький прозелітизм.

В останніх роках в аргументації УГКЦ переважає старання створити в східній Україні єпархії замість екзархатів, тобто остаточні церковні структури. Також зі старанням отримати визнання як патріархат, УГКЦ хоче показати, що не вважає себе тільки Галицькою, західно-українською, але всеукраїнською Церквою. [Див.5,с.22]

Як наслідник старої Київської Митрополії вона не задоволена з попередніми церковними структурами в Україні. З католицького боку можна помітити, що також Російської Православної Церкви створені єпархії в західній Європі, і що Архиєрейський Собор Російської Православної Церкви 2000р. говорить про її відповідальність не тільки в межах її канонічної території, але також в країнах діаспори, де «православна місійна служіння можливе і необхідне». Правда, що не можливо так просто порівняти конверсії вірних до РПЦ в Західній Європі з переходом православних до католицьких Церков на Східній Європі. По перше, конверсії до православних Церков на Заході майже невідомі для традиційних Церков, по-друге, між католицькими священиками в Росії не рідко бракує чуття того, що в фазі збудування православних церковних структур католицькі церковні активности легше можуть стати конкуренційними ніж на Заході.

Одна з причин конфліктів на цьому ґрунті полягає в тому, що Московський Патріархат не вважає УГКЦ східною помісною Церквою, але частиною латинської Церкви, яка не має права діяти на території іншого східного,