Для УГКЦ питання її території пов'язано з відновленням її ідентичності як «Київська Церква». З кінця 1990 року УГКЦ планує перевести її центр до Києва. В жовтні 2002р. відбувалось благословення каміня «патріаршого» Собору в Києві, в липні 2002р. перший раз відбувався Синод Єпископів в Києві. В такому контексті також політичні наміри важніші: УГКЦ хоче бути присутньою в центрі України, також тому щоби краше координувати її діяльність в Україні. Керівництво УГКЦ в останньому часі часто підкреслювало, що не політичні причини переважали при «переселенні» центру Церкви до Києва, але УГКЦ вважає її присутність в українскому суспільстві частиною її церковної місії. Коли Московський Патріархат бачить в цьому антиекуменічні наміри, представники УГКЦ вважають її присутність в центрі країни, і в центрі православних юрисдикцій шансом міжконфесійної зустрічі. Якщо УГКЦ є повноправовий партнер в діалозі, тоді вона має мати можливість вільно діяти в цілій країні. Православні Церкви можуть тільки разом з УГКЦ одержати єдність Київської Церкви, і не можуть відключити її. Однак, з огляду на протест проти збудування Собору на лівобережжі Києва з боку православних деякі мають сумнів, чи такі заходи будуть сприяти екуменічному діалогові і аргументують, що для душпастирської опіки Церква могла також збудувати деякі парафіяльні церкви.

Ніхто не збудує Собор розміром Київського «патріаршого» Собору на декілька десятиліть, вони є постійним символом єдности помісної Церкви з її головним престолом. Але в світлі існуючих розколів вони можуть стати каменем-символом розділення. Парадоксально, що святиня Київської Русі, Софійський Собор, став таким символом. Він діє державним музеєм. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів від 9 серпня 2001р. «про використання культових споруд - визначних памяток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям», Софійський Собор вимагає особливого використання, яке не дозволяє постійне богослужбове використання. Можна його користовувати тільки у випадку дозволу певних державних органів. Митрополичий Синод УГКЦ реагував на постанову листом до Президента України 11 січня 2002 року: Єпископи просили передати Софіївський Собор українській патріаршій Церкві, коли всі католицькі та православні Церкви України знайдуть єдність. До того часу Собор повинен стати державним майном. До тепер 4 Церкви візантійського обряду в Україні не змогли випрацювати угоду про почергове користування Собором.

Висновок

В опрацьованій нами роботі ми побачили, що Синод єпископів у Церкві, від самого початку християнства в Україні, виконував функцію церковного законодавчого органа. Отже, розглянувши три найбільші помісні Синоди нашої Церкви, можемо із певністю сказати, що Синод чи Собор, як раніше вживалось, був не лише законодавчим органом Церкви, але був також і найвищим судовим органом, і його рішення та постанови були безапеляційні. Із опрацьованого матеріалу бачимо, що синодальність Церкви розвивалась відповідно до тих обставин, у яких перебував український народ. Незважаючи на різного роду труднощі, майже кожного разу, коли назрівала потреба вирішувати зовнішні чи внутрішні питання, які виникали впродовж історії, провідники Церкви збирались на Собори і приймали, у більшій чи меншій мірі самостійні рішення, відповідні до потреб Церкви і обставин часу.

В середині XX ст. на долю Української Церкви приходять, можливо, найжахливіші роки - роки Радянської влади із її першими рішеннями щодо Української Церкви, в наслідок яких від 1946-1990 pp. Церква в Україні була в умовах жорстокого підпілля.

Внаслідок таких обставин ієрархія УГКЦ, що опинилася в діаспорі, робила всі старання, щоб могти скликати Синоди поза своєю матірною, територією. Провідники нашої Церкви збиралися на Конференції Українських Єпископів візантійського обряду 1957-1962 pp. Відтак з 1963 року почався період Синодів Українського Єпископату, який тривав до 1975 року. Опісля -період Нарад 1976-1979 pp. Хоча дані зібрання єпископату Української Греко-Католицької Церкви не мали сили Синоду, проте, вони були тим голосом у вільному світі, який проголошував, що хоча єпископи Української Греко-Католицької Церкви є в неволі у Сибірських таборах, проте ця Церква не перестала існувати, і вона старається розв'язувати наболілі питання церковного життя. На завершення цієї роботи можемо стверджувати, що свою синодальність наша Українська Греко-Католицька Церква зберігала і розвивала протягом століть. Вона є синодальною повністю підвладна найвищій владі Католицької Церкви. Вона збагатила Апостольську Катедру своїм престолом і багатовіковими традиціями, і являючись екуменічним мостом єднання між Католицькою і Православною Церквами, веде наш Боголюбивий український народ до Царства Божого.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Катехизм Католицької Церкви. Синд Української Греко-Католицької Церкви, 2002. - 772 с

Кодекс Канонів Східних Церков. - Львів: вид-во 00. Василіян, 1995.

Патріархат. № 11 ( 263 ), листопад, 1992.

Протоколи засідань Львівських Архиєпархіальних Соборів 1940-1944, Місіонер 2000, 433с.

Рішення і постанови Синодів Єпископів УГКЦ 1989-1997;Благовісник 1998,78с.

Руський провінціальний Синод, Рим 1858 , переклад о. мітрата Іван Козовик, Івано-Франківськ, - Нова Зоря, 2006, 300с.

Святе Письмо, Рим. - 1990. Місіонер

Чинности і Рішення руского провинціяльного Собора в Галичині. - Львів, 1896.-264 с

Валько В.Первісне Християнство. Місіонер.Львів: 1997.-176 с

Великий А.Г. З літопису християнської України, том IV. - Рим, 1972. -278с

Джероза Л., Церковне Право. Львів: Свічадо,2001. - 332 с

Димид М. Єпископ Київської Церкви. - Львів, 2000. - 243 с.

Дуфанець І. Взаємовідношення між канонічним та цивільним правом в Україні, після проголошення її незалежності 24 серпня 1991 року в світлі Кодексу Канонів Східних Церков та цивільного законодавства, Тернопіль; 2008. – 407