Згідно з Каноном 34

1. Треба єпископом колегіально вирішити справи поза юрисдикцією окремих єпископів.

2. Права і обов’язки першого єпископа та інших єпископів стоять у такому відношенні, що перший єпископ мусить просити інших про згоду, а інші не можуть без його згоди вирішити справи поза своєю юрисдикцією.

3. Богословське підґрунтя і коріння обов'язків синодальної дії є прославлення Св. Трійці.

Багато постанов синодальності ІVст. відносяться до висвячення єпископів. Численність єископів стала знаком єдності і спільності церкви і свідчила про ідентичність помісних церков у одній Церкві Христа. Деякі канони Нікейського Собору 325 року регулюють судові рішення над єпископами і розвиток церковних структур. Згідно канону 5 Собору треба було скликати Синоди шонайменше два рази у році щоб робити синодальну діяльність більш ефективною. Бачимо процес розвитку структур на те, шо опір двох чи трьох єпископів не має впливу на рішення.

Рішення Антіохійського Собору показують нам велику роль адміністративних структур Римської імперії шодо розвитку церковних синодальних структур. Церква використовувала державні територіальні структури (як єпархії, провінції) для збудування власних структур. Провінційний Синод ставав інстанцією апеляції проти рішення єпископів над клириками і мирянами (ккан 6, 20). Процес розвитку тісно зв'язаний з розвитком супрапровінційних структур.

1.6 Типологія синодальності І-го тисячоліття.

1.6.1 Провінційний Синод.

Синод Єпископів однієї провінції мусив відбуватися 2 рази, чи щонайменше 1 раз у році. Голова синоду був Митрополит. Єпископи мали обов'язок брати участь у засіданнях. Якщо вони не могли пояснити свою відсутність, підлягали покаранням. До компетенції синоду належить: Проповідь Евангелії; канонічні справи; вибір і висвячення єпископів; суд над єпископами; апелація; заснування нових єпархій; фінансові справи.

1.6.2 Більший Синод

У ІVст. Вселенські Собори підтвердили певні «пратріарші» прерогативи різних єпископських престолів, як Риму, Алексанрії, Антіохії, Константинополя, Єрусалиму. Разом з тим, виникли супра-метрополичі синодальні структури. Канон 14 Атіохійського Синоду говорить про великий синод з єпископами сусідських єпархій. Вони могли вирішувати, якщо провінційні синоди не могли прийняти рішення. Синод має ще вищу юрисдикцію, тобто характер супра-провінційного синоду: Якшо один єпископ звільнений з посади, чи священик, чи диякон єпископом, вони мають право апеляції до «більшого синоду».

1.6.3 Генеральні Синоди

Це були синоди східної частини візантійської імперії, як напр. Антіохійський синод 381р. Первісно також ІІ Вселенський Собор був генеральним Синодом.

Тому що беручи під увагу перші століття бачимо що Церква вже на початках свого існування старалася вирішувати свої справи на Синодах. Дані зібрання служили не тільки для осудження якоїсь єресі чи покарання когось, але вони були де вироблялася стратегія існування та розвитку Церкви у даних обставинах.

ІІ Єпископські конференції та синоди УГКЦ 1957 - 1989 pp.

2.1. Синодальна «предісторія».

В УГКЦ нараховується 12 провінційних та митрополичих Синодів до початку ХХст. По-перше, треба згадувати Київські Синоди 1051, 1147, 1168 та 1274 років, потім Новгородський Синод 1415 р. і Віденський Синод 1509 р. В 1591, 1593 та 1594 роках відбуватися в Бересті Синоди. Особливо треба згадувати Берестейський Синод 1595 - 1596 p., на якому була підтверджена єдність Київської Митрополії з Римським Престолом. Після унії відбулись лише 3 Синоди УГКЦ: Кобринський 1626р., Замойський 1720р. та Львівський 1891р. Синод.

Митрополит А.Шептицький відновив синодальну співдію єпископів УГКЦ: Між 1902 і 1937 вібувались у Львові 1943 р. «Конференції єпископів Львова. Перемишля та Станислава». Також варто згадувати Конференції у Львові 1927р., Ужгороді 1928р. та Римі 1929р. Хоча вони називались лише «конференціями», вони вирішили важливі справи, як наприклад відношення Церкви до держави, тримання церковної єдности ітд. Але здійцнення рішень стало неможливим через неслушну політичну ситуацію в Україні.

2.2.1 Ситуація

Переслідування УГКЦ радянською владою раптом зробило неможливим синодальну співдію єпископів. Оскільки офіційна церковна діяльність могла відбуватися тільки в діаспорі, єпископи УГКЦ почали провадити «конференції» в Канаді та США. Вони відбувались майже в кожному році, і були зв'язані з важлими подіями в житті Церкви. Оскільки голова УГКЦ, митрополит Йосиф Сліпий, був ув'язнений в радянських таборах, місцевого чи вибраного єпископа було вибрано головою конференцій. Вони не були східні церковні синоди ккан 340-251 Cleri Sanctitati але орієнтувались на єпископські конференції латинської Церкви того часу. Між 1957-1989 відбулись 6 конференцій: Winnipeg 1957. Philadelphia 1958, Roma 1959. Munchen 1960, Winnipeg 1962.[Див.14.сс.22-23]

2.2.2 Церковне Право.

Важливою справою єпископату УГКЦ було створення відповідних правових структур і конференцій. На конференції 1959 р. єпископи висловили своє несхвалення щодо відсутності статуту. Вони доручили Митрополиту Маскиму Германюку опрацювання проект «Статуту Конференцій Католицьких Єпископів українського обряду». Статут був підтверджений на конференції 1962 р. Згідно артикулу 2.2. статуту рішення конференцій не мали сили законів, для їхнього прийняття було потрібно підтвердження Конгрегації Східних Церков. Кожних 5 років відбувалось генералне засідання. Постійна адміністративна рада з Митрополитом та 2-ма єпископами мала зустрічатися найменше 2 рази в рік. Правова структура тих конференцій була досить далекою до класичних синодів. Однак, випрацювання статуту укріпило між єпископами свідомість шодо потреби відновлення синодального керівництва УГКЦ. [Див.14.сс.23-24]

2.2.3 Літургійні питання.

Конференції часто займались літургійними питаннями. В контексті приготування II. Ват. Собору єпископат УГКЦ дискутував над конкретними питаннями