2.2.4 Інші справи.

Конференції займались питаннями церковної освіти та мирян, видання св. Письма українською мовою, відновлення «Українського богословського Товариства» та «Обнови», беатифікації Митрополита Андрія Шептицького та допомоги Церкви в Україні. Вони також висловили бажання поліпшувати відношення до української православної Церкви.

Щодо втілення в життя рішень не можна не помітити, шо наради не завжди породжували конкретні результати. Єпископи могли реалізувати лише маленьку частину намірів але позитивним результатом нарад слід відзначити, що єпископи, які в діаспорі могли радитися щодо спільних важливих питань і починати процес співдії.

2.3 Конференції 1963-1975.

2.3.1 Ситуація.

Початок II Ватиканського Собору створили для єпископату УГКЦ можливість частіше порадитися, особливо після приїзду Митрополита Йосифа в Римі 1963р. До сьогодні питання дуже контроверсійне, чи збори єпископів УГКЦ між 1963 і 1975 були лише конференції чи правдиві Синоди. Частина єпископату УГКЦ, як римська курія вважала їх просто конференціями, на яких може головувати який-небудь вибраний єпископ. Але між українськими владиками перемогло переконання вважати їх правдивими Синодами під проводом голови помісної Церкви. Відкритий конфлікт виник, коли в 1969 р. Митрополит Йосиф Сліпий повідомив Конгрегацію Східних Церков про скликання Синоду в 1969р. Конгрегація не дозволила провадити такий Синод, однак, українські єпископи прийняли чимало синодальних рішень. Конгрегація Східних Церков реагувала з листом до Митрополита чітко виражаючи, що збір єпископів був лише конференцією, якої рішення потребують підтвердження Папи щоб стати правосильним. Конфлікт продовжувався в 1971 p., коли «Синод» вибрав «постійну синодальну раду». Але українські єпископи не одностайно схвалили наміри Митрополита Йосифа. [Див.14.сс.25-29]

Великою структуральною правовою проблемою для УГКЦ був факт, шо її діяльність поза своєю теріторією підлягала деякими обмеженнями канонічного права. По перше супра-митрополитська влада Верховного Архиєпископа була сильніше обмежена чим влада Патріарха. Як Патріарх-Верховний Архиєпископ міг виконувати свою владу лише в межах території своєї Церкви, але не мав авторитету встановлювати норми для вірних поза територією, крім літургійних норм. Правовий звязок первоєрарха з Церкою поза територією був досить слабий і не дозволив на правдиву синодальну співдію. Коли II. Ват. Собор постановив, що єпископи поза територією є звязаними (aggregatus) з своїм патріархатом, виникло питання щодо авторитету Верховного Архиєпископа та Синодів поза територією України. 25 березня 1970р. Конгрегація Східних Церков видала пояснення. Згідно з поясненням єпископи поза територією могли брати участь на Синоді, щодо призначення нових єпископів поза територією, Патріарх міг пропонувати Папі кандидатів, хоча Папа міг призначити також іншого кандидата. Хоча ці норми були видані як тимчасові, тобто аж до ревізії церковного права східних Церков, УГКЦ вважала їх нездатними, оскільки вона не могла провадити Церковне життя в Україні та в діаспорі Церква підлягала сильними правовими обмеженнями.

2.3.2. Питання патріархату.

Питання визнання УГКЦ як патріархальної Церкви було часто емоційно- дискутовано на засіданнях, особливо після приїзду Митрополита Йосифа. Він став головою «патріархальників» і ставив питання на тему Патріархату на II Ват. Соборі. Правда, що УГКЦ могла робити крок до патріархату, оскільки римський престіл визнавав її в 1963р. як «Верховно-архиєпископською Церквою» згідно ккан 324-339 Cleri Sanctitati. В той час Верховно- Архиєпископська Церква інакше чим згідно ККСЦ 1991р. була ближче до Митрополитської чим до патріаршої Церкви. Хоча рух за патріархат сильно воював наприклад з тисячами листами до Папи та фанатичною пропагандою в громадах діаспори, щодо визнання патріахату. В 1969р. українські єпископи вирішили просити Папу в цій справі. Папа Павло VI відповів на листа українських єпископів від 20 жовтня 1970р. 07 липня 1971р. кажучи, що канонічні, історичні, духовні та пасторальні причини та конкретні обставини часу не дозволяють здійснення Патріархату. Папа аргументував, що український Патріархат тепер може бути лише структурою поза територією Церкви, й з того патріарх мав би більший авторитет чим інші східні католицькі патріархи. Папа також мав сумнів щодо продуктивності створеня патріархату в ситуації вірних в Україні. Але хоч Папа вважав ті аргументи тимчасовими, до тепер визнання Патріархату ще немає.[Див.14.сс.30-31]

2.3.2.2 Церковна організація.

На першому засіданні пропонувалося створити церковну єрархію УГКЦ в Польщі. Ті плани не здійснилися. В 1971 р. єпископи радились щодо титулу Києво-Галицької Митрополії, про Екзархат та створення нових Митрополій. В 1963р. було підтверджено рішення 1959 р. щодо назви Церкви як «Українська Католицька Церква».

2.3.2.3 Єпископат.

У даних нарадах старались розробляти єдину позицію з якою єпископат має виступати на ІІ-му Ватиканському Соборі.

2.3.2.4 Церковне Право.

Вже на І засіданні 1963р. українські єпископи прийняли рішення з наміром, проводити правдиві Синоди замість конференцій. Рішення прийняті двома третинами голосів мали б бути обов'язковими аля єпископів. Єископи старалися опрацювати норми для органів УГКЦ. В 1971 р. єпископи підтвердили проект статуту з назвою «Патріярхальний Устрій Помісної Української Католицької Церкви». Також утворили постійний синод як консультативний орган синод, т. зв. «Патріярхальний устав», що єпископи опрацювали в 1973р. не був підтверджений Римським Престолом.

В році 1973 утворилась комісія щодо кодифікаційної роботи нового Кодексу Східних Церков.[Див.14.сс.27-28]

Засідання 1969 р. перестерігало вірних і відраджувало «їм мішані подружжя, тому що вони стають дуже часто нагодою і причиною до релігійної, обрядової і національної байдужості». Хоча Церковне право не вважає подружжя між католиками різних помісних Церков мішаним подружжям, в вираженні єпископів відчуваємо не