що, на її думку, повинно було створити “умови для виводу маси віруючих з-під впливу екстремістів” [42]. Позиція влади була зрозуміла — перевести питання легалізації, а значить і реабілітації УГКЦ з державного рівня в площину непростих міжцерковних переговорів між Ватиканом та РПЦ. Саме за такою формулою — “реєстрація замість легалізації” — завершились переговори між Папою та М.Горбачовим, що не виправдало сподівань греко-католицьких віруючих [43]. Відмежував роль держави в процесі реабілітації УГКЦ й М.Колесник, заявивши, що вона “як релігійний інститут, ніколи не зазнавала кримінального переслідування” і держава не має права втручатись у внутріцерковні справи [44].
23 січня 1990 р. у Преображенському соборі м.Львова відбувся церковний собор УГКЦ за участю 6 єпископів та понад 150 священиків, який проголосив “легалізацію Української греко-католицької церкви на Україні” [45]. Вів його архієпископ В.Стернюк — місцеблюститель Глави УГКЦ в Римі кардинала Мирослава Івана Любачівського. Собор визнав неканонічним Львівський собор 1946 р., його рішення недійсними і звернувся до органів державної влади з вимогою реабілітувати репресованих греко-католицьких священиків, повернути майно церкви, яким вона володіла до заборони, визнати церковну організацію УГКЦ [46].
Після собору почався масовий процес переходу віруючих в підпорядкування УГКЦ. На І лютого 1990 р. в регіоні на реєстрацію греко-католицьких громад, було подано 435 заяв [47], а до вересня 1990 р. РПЦ втратила близько 70 відсотків своїх громад і священиків, які, в своїй більшості, перейшли до УГКЦ [48]. На початку лютого оголосили про вихід з-під влади РПЦ і перехід у відновлювану Українську автокефальну церкву 312 парафій та 232 священики у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях [49]. Як першочергове, поставало питання розподілу церковного майна та культових споруд, що різко загострило ситуацію, породжуючи небезпеку зіткнень на міжконфесійному грунті. Поодинокі випадки розв’язання цієї проблеми шляхом компромісу, як це було з кафедральним собором в Івано-Франківську [50], ще не визначали загальної тенденції до нормалізації становища.
Апеляції з питань релігійних відносин стали характерним явищем під час проведення виборчої кампанії 1990 р., всього процесу боротьби за політичну владу в регіоні і республіці. Новообрані демократичні ради Галичини намагалися розв’язати ці проблеми, виходячи не стільки з букви закону, який уже застарів, а з інтересів більшості членів релігійних громад в конкретному населеному пункті. Це викликало негативну реакцію у вищих владних структур, але знімало напругу на місцях. Показовим і, разом з тим, найбільш резонансним прикладом вирішення таких питань стало рішення міської ради Львова від 6 квітня 1990 р. про передачу собору святого Юра [51] греко-католицькій церкві. Організований РПЦ потік заяв, звернень, протестів від священиків на місцях до Московського патріарха Пімена, на адресу партійних та державних органів УРСР і СРСР з вимогою скасування даного рішення як незаконного, із залякуваннями неминучого виникнення релігійного конфлікту в Західній Україні, з вимогами введення прямого президентського правління [52] вказували, наскільки питання приналежності цього собору було принциповим і визначало стан та співвідношення сил у релігійному житті регіону. Апогей напруги припав на серпень 1990 р. І тільки рішення Львівської обласної ради від 14 серпня про передачу собору св. Юра греко-католицькій громаді, за визнанням республіканської влади, “хоч і незаконне, нормалізувало релігійну обстановку навколо нього, заспокоїло греко-католиків, яких тут більшість” і з 19 серпня 1990р. він почав діяти як собор греко-католицької громади [53].
Важливою подією для всіх віруючих УГКЦ стало прибуття до Львова З0 березня 1991 р. Глави церкви митрополита Мирослава Івана Любачівського, який того ж дня провів архієрейську Службу Божу в соборі св.Юра, а 31 березня був присутній на масовому мітингу біля Львівського театру опери і балету ім. І.Франка, де його вітали представники Львівської обласної та міської влади В.Чорновіл, І.Гель, С.Давимука, В.Шпіцер, десятки тисяч віруючих [54].
26 квітня 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон “Про свободу совісті та релігійні переконання”, згідно з яким були врегульовані питання реєстрації та діяльності релігійних громад в Україні, релігійні організації набували статусу юридичних осіб, одержували можливість закріпити за собою власність на культові споруди та церковне майно, поширювати релігійну літературу. Втрачали чинність прийняті раніше нормативно-правові документи, які суперечили даному закону і перешкоджали нормальному функціонуванню релігійних об‘єднань[55]. Греко-католицька церква, нарівні з іншими релігійними організаціями, дістала офіційне визнання, що дозволило їй зосередити свою увагу на суто релігійних формах діяльності.
ЛІТЕРАТУРА
1 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі — ЦДАГОУ), ф.1, оп.32, спр.2771, арк.ІІ.
2 Див. Гаврилів М. Католицька церква в Україні //Український вісник. — 1987. — Ч.7. — Серпень. — С.8І-82.
3 Державний архів Івано-Франківської області (далі — ДАІФО), ф.1П, оп.1, спр.5367, арк.4.
4 ЦДАГОУ, ф.1, оп.32. спр.2556, арк.12.
5 Див.: Камінський А. На перехідному етапі. ”Гласність”, “перебудова” і “демократизація” на Україні. — Мюнхен, Бр. — С.508.
6 ЦДАГОУ, ф.1, оп.25, спр.3143, арк.41.
7 ДАІФО, ф.ІП, оп.1, спр.5420, арк.2-3; ЦДАГОУ, ф.1, оп.25, спр.3330, арк.32.
8 ЦДАГОУ, ф.1, оп.25, спр.3330, арк.9-20.
9 Там же, арк.27.
10 Там же, арк.20.
11 Там же, спр.3143, арк1З.
12 Там же, арк.1З-14.
13 Там же, арк.14.
14 Український вісник. — 1987. — Ч.7. — Серпень. — С. 79-80.
15 ЦДАГОУ, ф.1, оп.25, спр.3143, арк.43.
16 Там же, спр.3330, арк.49.
17 Там же, спр.3143, арк.49.
18 Там же, спр.3330, арк.3.
19 Там же, арк.21.
20 Там же, арк.86.
21 Там же, арк.27.
22 ДАІФО, ф.1П, оп.1, спр.5420, арк.3-4.