Віра в месію, тобто у божественного спасителя, як основа християнської релігії, значно поширилася в східних провінціях імперії, де численні проповідники сповіщали про прихід справедливого ладу.

Месіаністські погляди набули особливого поширення серед іудеїв Палестини і Малої Азії у зв'язку з Іудейською війною 66—73 pp. до н. е. В іудаїзмі виникає секта євусеїв (євсеш). 1947—1952рр. на березі Мертвого моря відкрито залишки їхніх поселень в ХІрбет-Кумрані, а також знайдено рукописи, в одному з яких багато уваги відведено "наставнику справедливості" — ймовірно, засновнику секти (вона існувала з II ст. до н. е. до другої половини І ст. нашої ери). На основі рукописів можна зробити висновок, що євсеї, які називали себе "синами світу", вірили в якогось Вчителя праведності, який нібито був покараний за свою проповідь. Про Вчителя праведності говорили, що він є обранцем божим і що його переслідував якийсь нечестивий жрець. Через 40 років після його страти, як вважали кумраніти, він повинен був повернутися для суду над всіма народами. Цілком можливо, що вірування кумранпів стало одним з багатьох джерел міфу про божественного спасителя, який реалізувався в образі Ісуса Христа. Сучасні дослідження не заперечують Історичного Існування засновника християнства, оповіді про життя і діяльність якого — Євангелія — створювалися значно пізніше його смерті.

За свій, хоч і пасивний, протест проти порядків Римської імперії прихильники християнства жорстоко переслідувалися. Необхідно пояснити, що цей протест виражався виключно в релігійних формах: надія покладалася на "небесного" Спасителя. 1 чим більше, мовляв, перетерпиш страждань, тим більшою буде небесна компенсація. Така ідеологія не лише не була небезпечною для пануючих верств, а навпаки, робила їм велику послугу, виховуючи трудящих у дусі покори. Тому держава почала поступово схилятися до християнства. 312 р. імператор Костянтин урівняв християнство в правах з усіма релігіями імперії; 324 р. проголосив його державною релігією, а 325р. скликав у м. Нікеї перший церковний собор, на якому фактично закріпив союз між державою і церквою. На Нікейському соборі під керівництвом Костянтина було засуджено вчення александрійського священика Арія, що заперечував божество і передвічне народження Ісуса Христа і вчив, що той є лише вищим витвором божества.

В соборі взяло участь 318 єпископів, серед яких були Св. Миколай, Св. Афанасій Великий (що був тоді лише дияконом). Собор засудив і відкинув єресь Арія і, щоб всі християни могли сповідувати єдиний Символ віри — було прийнято перші 7 його членів. На цьому ж соборі було встановлено час святкування Пасхи та прийнято деякі інші правила.

Другий Вселенський Собор було скликано в 381 р. в Константинополі за імператора Феодосія І. Він був спрямований проти вчення колишнього аріанського єпископа Македонія, який заперечував божество Святого Духа і вчив, що той не є бог, а лише слугуючий богу витвір.

В Соборі взяло участь 150 єпископів під головуванням Григорія Богослова. На соборі було засуджено єресь Македонія і доповнено Символ віри (до 12 членів).

Третій Вселенський Собор було проведено в 431 р. у м. Ефес за імператора Феодосія II. Він був скликаний проти вчення константинопольського єпископа Несторія, що стверджував, нібито Діва Марія народила не Бога, а лише людину, з якою божественна суть злилася пізніше. Тому Несторій називав Ісуса Христа не Богом, а лише богоносцем, а Діву Марію — христородицею. Собор засудив єресь Несторія і остаточно затвердив Символ віри. В Соборі взяло участь 200 єпископів.

Четвертий Вселенський Собор відбувся у 451 р. в м. Халкидон за імператора Маркіяна. Він був скликаний проти вчення архімандрита Євтихія, що відкидав людську сутність Ісуса Христа. Це вчення отримало назву "монофізитство", а його послідовники називалися монофізитами. На Соборі були присутні 650 єпископів. Собор засудив єресь Євтихія і встановив, що при втіленні (народженні) Ісуса божественне й людське з'єдналося в ньому як в єдиній особі (проти Євтихія), незмінно (проти Несторія), нероздільно.

П'ятий Вселенський Собор скликано у 553 р. імператором Юстиніаном І. На соборі були присутні 165 єпископів. Собор засудив несторіанські твори вчителів церкви Феодора, Феодоріана Кірського й Іди Едесського і знову виступив проти єресей Несторія та Євтихія.

Шостий Вселенський Собор було проведено 680 р. в Константинополі за імператора Костянтина Пагонаті. В ньому брали участь 170 єпископів. Собор скликано проти вчення монофелітів, що не визнавали в Ісусі два єства — людське і божественне. Собор засудив єресь монофелітів, однак під тиском останніх імператор Іраклій вимагав від Собору скасувати рішення, вдаючись навіть до репресій.

Через 11 років Собор поновив свою діяльність, зібравшись у царських палатах, іменованих Трулльсь-кими. Тепер він вирішував питання церковного благочестя, повторюючи п'ятий Собор. Тому в історії він інколи називається п'ято-шостим.

Собор впровадив нові церковні правила, що склалися у так званий Номоканон, який став основою церковного управління. На соборі були також засуджені деякі нововпровадження Римської Церкви, а саме: целібат священиків, суворий піст в суботу перед Пасхою і зображення Христа у вигляді агнця.

Сьомий Вселенський Собор було скликано в м. Нікеї за імператриці Олени. На ньому були присутні 367 єпископів. Собор було направлено проти іконоборчої єресі, що виникла за 60 років до Собору за імператора Льва Хозара, який, бажаючи прилучити мусульман до християнства, вважав за необхідне знищити ікони. Собор засудив іконоборство, однак після нього гоніння на ікони тривало ще