Економіка, політика, мораль, сама історія чимраз більше набувають якості всесвітності, знецінюючи багато національних, регіональних, класово-політичних, коаліційних перегородок, протиставляючи їм необхідність усвідомлення об'єктивної сутності майбутнього всього роду людського і планети Земля, коли безумовним стає примат глобальних проблем над проблемами вузькорегіональними..
Глобальною проблемою першорядного значення є проблема виживання, перед тотальним смислом якої меркнуть національні, державні, класові та ідеологічні інтереси, бо в разі самовбивчої конфронтації протилежних соціальноекономічних систем на уламках цивілізації ніхто не зможе розрізнити попіл однієї суспільно-політичної системи від попелу іншої. Виживання, таким чином, стає найвищою цінністю, реалізація якої спроможна забезпечити й реалізацію всієї решти людських цінностей[58, c.94].

У той же час проблема виживання не може розглядатися безвідносно до таких дуже істотних проблем, поза вирішенням яких і саме виживання стає малоймовірним. Ідеться про голод, гноблення, нерівність у світовій економіці та політиці, етнічні та релігійні конфлікти, расизм і національну ненависть, екологічну небезпеку, виснаження природних ресурсів.

Подібні проблеми ставлять перед необхідністю створення нового бачення світу, що є неможливим без появи відповідної потребам епохи моральної парадигми, котра суттєво переосмислює традиційні моральні цінності, принципи, норми та реальні звичаї. Така система має базуватися не на часткових підходах (класових, національних, державних, регіональних), а на загальному інтересі виживання людства з усіма його конфліктами й суперечностями; остаточне ж розв'язання багатьох із них може бути раціонально поціноване лише як процес, а не як якийсь самодостатній підсумок[92, c.321]

Предметом аналізу традиційної етики були людські відносини в системі: людина — людина, людина — колектив, людина — суспільство. Зберігаючи цей масив етичної проблематики, не можна не зазначити, що багато важливих сфер морального відношення зоставалося за межами аналізу. Одним із суттєвих недоліків традиційного підходу, що позбавив його справжньої вселюдськості й планетарності, було прагнення до жорсткої обмеженості вузькими рамками тільки суспільства, тільки людського буття[95, c.72].

Мораль як квінтесенція духовності має охоплювати всю світобудову, не дискримінуючи як об'єкт морального відношення нікого й нічого — ні тварин, ні рослини, ні природне середовище. Людина повинна піднестися над власним егоїзмом споживання й зарозумілістю технічної досконалості в ім'я гармонійної єдності з життям в усіх його багатоманітних проявах. Вона повинна піднестися до величі розумного самообмеження й відчути себе невід'ємною частиною природи, пізнати щонайглибшу спорідненість зі світом природи.

Поза такою радикальною реконструкцією свідомості неможливе виникнення екологічної етики, завдання якої полягає у виробленні фундаментальних підвалин людської моральності у ставленні до природи. Культура, принаймні європейська, була завжди антропоцентричною, протиставляла себе світові природи. Над її ставленням до природи витав дух завоювання, підкорення, бездумного її пристосування до одномоментних потреб. Однак насильно підкоряючи природу, людина підрубувала свої власні корені, позбавляючи себе опертя й цілісності[36, c.87].

Культура, щоб урятуватися від деградації, загрози випаленої землі, на якій немає місця й самій людині, мусить зробити своєю основою не часткову, утилітарну, а всесвітню етику, в якій знайдеться місце всьому живому. Ізольовану людину, замкнену в соціумі, мусить замінити людина Землі, тісними узами пов'язана з природою й сприймаюча себе як частину природи, прагнуча гармонії та єдності з нею, розуміюча, як багато в її житті залежить від цього великого зв'язку всього живого.
Зауважимо, що відживаючий тип взаємозв'язку людини та її природного оточення сформував могутню традицію мислення й поведінки, про яку добре сказав Альберт Швейцер: «...європейські мислителі ретельно стежать за тим, щоб у їхню етику не пробралися ніякі звірі. Впертість, яку вони виявляють, прагнучи узаконити і звести в принцип традиційну бездушність, межує з нісенітницею. Вони або взагалі відкидають співчуття до тварин, або всіляко принижують його. Якщо ж вони допускають це почуття в дещо більшому розмірі, то силкуються виправдати його всіма засобами, а часом мало не вибачаються за нього»[102, c.311].

А. Швейцер перелічує цих мислителів: В. Вундта, котрий стверджував, що об'єктом співчуття може бути тільки людина; І. Канта, котрий гадав, що спілкування з тваринами є скоріше справа, що сприяє розвиткові співчуття до інших людей; І. Бентама, котрий визнавав співчуття до тварин лише як засіб, що протидіє розвиткові безсердечності у людей. І тільки сам Швейцер намагався подолати цю антропоморфну обмеженість попередників у своїй теорії «благоговіння перед життям», яке маніфестувало етику любові та братерства з усім живим, гармонію людини з її світом. «Благоговіння перед життям» поширило біблійну заповідь «не убий» далеко за межі виду «гомо сапієнс»[90, c.15].

Екологічна етика має стати регулятивним принципом поведінки та мислення не тільки окремих особистостей, а й, головним чином, усієї світової цивілізації, якщо, звичайно, людство не хоче зникнути з лиця Землі.

Надзвичайно важливим нині постає питання про моральне осмислення такої сфери людського життя, як конфлікти: воєнні, етнічні, релігійні, ідеологічні, соціально-політичні. На жаль, у нашій країні не дістала належного розвитку така галузь соціального знання, як конфліктологія.