і т. д. А це означає, що треба пильно поглянути на мету і сенс розвитку виробництва, замислитися над тим, що є справжня, і що є несправжня мета людського роду. Чи полягає увесь смисл світової історії в безконечному задоволенні безконечно зростаючих потреб?
Потреби, як відомо, бувають різні, наприклад у багатьох країнах Заходу існує ціла рекламна індустрія, оперта на потужні соціологічні та психологічні дослідницькі концерни, покликані формувати штучні, гадані потреби у людей, що в свою чергу дає нові імпульси для розкручування маховика виробництва. Такі потреби роблять людину й суспільство в цілому заложниками індустрії, змушують їх змирятися з найтяжчими екологічними й медико-біологічними наслідками безконтрольного зростання індустріального Молоха, в офіру якому доводиться приносити саме майбутнє людей, розтрачуване вже сьогодні на багато років наперед[21, c.69].
Подібні потреби задовольняються сьогодні, тут і зараз, за рахунок майбутніх поколінь. Навряд чи потребує моралістичних коментарів така явно аморальна практика життя за рахунок інших, що є своєрідним зазіханням на майбутнє народів. Як альтернативу диктатові штучно сформованих потреб можна висунути поняття «розумної потреби», кожна, незважаючи на всі складності визначення, завойовує собі право на існування в лексиконі сучасної науки. Безвідносно до специфіки країни, епохи, культури, без урахування чималої частки суб'єктивності у визначенні «достатку» й «надлишку» в суспільній свідомості чітко вказати зміст поняття «розумної потреби» не можна[17, c.35].
Розумною потребою слід вважати таку, котра забезпечує індивідові необхідно сприятливі умови праці, відпочинку, інтелектуального, фізичного й естетичного розвитку. Йдеться про певний мінімально необхідний рівень комфорту, котрий не годиться перетворювати на самоціль, провокуючи виникнення чимраз витонченіших потреб. Одним із категоричних імперативів справжньої моральності нашого часу має стати особистісна й загальнонаціональна здатність до самообмеження.
Взагалі ідея самоаскези як морального принципу сьогодні, на рубежі тисячоліть, набуває для людей особливого доленосного смислу. Мудре самообмеження в будь – яких пристрастях, національних кривдах і претензіях, грандіозних наукових, технічних та економічних проектах, уміння стримувати власну могутність, яка загрожує вийти з-під контролю, бачити слабкість своєї сили, тобто її іншу сторону, її внутрішню проблематичність є свідченням моральної зрілості й високої культури[39, c.45]
Своєрідну етичну максиму ставлення до економіки та екології, моральної поведінки людини в цих сферах запропонував письменник В. Песков: «Рамки дбайливого користування природними ресурсами — певний шлях до бережливості, до пошуків найкращих способів господарювання. Феноменальний економічний ривок японців зроблений в умовах до краю обмежених природних ресурсів. Не будемо бідність сировинної бази вважати за благо, одначе доводиться згадати й стару притчу: «Маючи одне яблуко в руці, з'їдають його до насінинок. Маючи в руках решето з яблуками, плоди надкусують і кидають». Ми маємо не решето, маємо величезну корзину з «яблуками». Й ми повинні думати, що з'їсти сьогодні, а що залишити на завтра. І зобов'язані також подбати, аби ніщо не потривожило здоров'я дерева, котре дає плоди»[22, c.10].
Самоаскеза має утвердитися і в сфері міжнаціональних відносин, коли природне прагнення нації до свободи належить утілювати з урахуванням відомої тези про те, що свобода однієї особи обмежується свободою іншої особи. Самоаскеза допоможе перервати віковічний ланцюг кривд і претензій і досягти етнічного, міжнаціонального, міжобщинного балансу інтересів. Патріотизм, позбавлений мудрої самоаскези з залізною неминучістю виподжлгється в шовінізм, перетворюється на власну протилежність у повній відповідності з дотепним визначенням Альберта Швейцера, за яким патріотизм відноситься до шовінізму як здорове почуття до хвороби[77, c.63].
Світ і виживання людства — першорядна цінність. Будь-яка концепція гуманізму в кінцевому підсумку може бути визнана справді гуманістичною лише в тому разі, якщо вона спрямована на досягнення цієї головної, пріоритетної мети. Відмова від фанатизму, нетерпимості, доктринерства, політиканства в ім'я досягнення цієї мети є категоричним імперативом сучасності, питанням життя і смерті людства. Поза цією метою неминуча сенсовтрата всієї решти людських цілей.
Усвідомлення цієї ситуації кожною окремою людською особистістю, світовим співтовариством у цілому — основа й важливий фактор різкого посилення й активізації миротворчої діяльності, залучення в неї нових людей, народів, країн, Це основа подолання безлічі перегородок, які ще й сьогодні продовжують штучно розділяти людство, позбавляючи його єдності та братерства, гуманності й свободи, солідарності й милосердя.
2.2. Вирішення екологічних проблем у модусі християнської моралі
Християнство – одна із найвпливовішиих світових релігій. Християнство вчить, що ціль життя не максимальному споживацтві: «Яка користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а своїй душі нашкодить?» «Не збирай собі багатств на землі» «І немає у людини переваги над скотом». Заповідь «Розлюби свого ближнього» включає всіх ближніх: тварин і рослин також[82, c.39].
Природа, багата на свої види, є чудесною. В Біблійних писаннях сказано: «Достойні похвали, о Господи, твої земні і морські чуда і всі глибини, і вогонь і град, і мороз, штормовий вітер, які , які підкоряються Твоїм велінням! Гори і долини, плодові дерева і надра! Звірі і скотина, плазуючі тварини і птахи!» (Псалом 148:8-9).
Святий апостол Павло говорив: «Всяке творіння Боже добре» (1 Тим. 4,4), і природу слід поважати і берегти, так як вона творіння Боже.
Природа – творіння Боже. А до всього, що належить Богу, християнство вчить відноситися з глибокою повагою і любов’ю. Християнин повинен мати ті почуття до природи, які були в Христі. Ми повинні любити природу, ми повинні бачити, відчувати в ній Творця[92, c.15].
Сучасні екотеологи вважають, що Бог помістив Адама в Едемський сад ( який може представити всю природу ) – «щоб доглядати за ним і