А те, що людина була створена на образ і подобу Божу додає людині унікальну відповідальність за все живе на землі. Люди покликані піклуватися про Боже творіння.

Мартін Лютер виявляв велику любов до тварин. В його паперах знайшли рукопис гумористичного змісту, яка мала назву «Жаль, принесений птахами Лютеру у його праці». Одного разу він виразився: «Всі тварини належать до війська Господнього». В притчах Соломона говорилося, що праведник жаліє свій скот, а серце безбожника жорстоке. Мойсей вимагав, щоб плоди, які дозрівали на сьомий рік на полях залишати тваринам[20, c.23].

Дуже екологічна історія відбулася з Ноєм. Коли він готувався ввійти в ковчег зі своєю сім’єю, Бог наказав йому взяти з собою по парі кожного виду тварин. Причому, йому не було сказано рятувати ті види, які «естетичні, екологічні, освітньо, історично, оздоровчо чи науково цінні» для людей. Йому було наказано рятувати всіх, поза їх корисністю для людей. Бо всі вони були створені Богом і мали релігійну цінність.

Біблійне послання і Вчительство Церкви – визначальні орієнтири для оцінки проблем у відносинах між людиною і довкіллям. Основна причина цих проблем полягає в тому, що людина зазіхає на безумовну владу над створеними речами, нехтуючи моральними нормами, які повинні керувати будь - якою людською діяльністю[84, c.14].

Схильність до «нерозсудливої» експлуатації ресурсів – це наслідок тривалого історичного і культурного процесу. «Сучасна ера – свідок того, як збільшуються можливості людини змінювати світ. Завоювання й експлуатація ресурсів стають домінуючими й агресивнішими, сягаючи точки, де під загрозою опиняється гостинність довкілля: ставлячись до довкілля як до «ресурсу», ми ризикуємо знищити довкілля як «оселю». Іноді здається, що потужність засобів перетворення, якими володіє технологічна цивілізація, порушує рівновагу між людиною і довкіллям, сягаючи критичної межі»[71, c.293].

Природа здається знаряддям у руках людини, реальністю, якою вона постійно повинна маніпулювати, особливо за допомогою технологій. Опираючись на припущення, – яке виявилося хибним, –що кількість енергії та ресурсів невичерпна, що їх можна швидко відновити, а отже, легко усунути негативні наслідки експлуатації природного порядку, поширилася редукціоністська концепція, яка розглядає світ крізь призму механістичних термінів, а розвиток – крізь призму споживацьких. Перевага надається тому, щоб т«робити» і «мати», а не «бути», і це призводить до глибоких форм відчуження людини.

Такі погляди походять не з науково - технічних досліджень, а із сцієнтизму і технократичної ідеології, які прагнуть підпорядкувати ці дослідження. Наукові і технічні здобутки не усувають потребу у трансцендентному і як такі не спричиняють радикальної секуляризації, що веде до нігілізму. З розвитком наукового і технічного прогресу вони набувають все більшого значення і загострюється вимога поважати трансцендентний вимір людини і самого творіння.

Правильне бачення довкілля запобігає утилітаристському зведенню природи до звичайного об’єкта маніпуляцій та експлуатації. Водночас, не слід абсолютизувати природу і вивищувати її гідність над гідністю людської особи. У такому разі можна дійти до обожнення природи чи землі, що характерно для деяких екологічних рухів, які прагнуть, щоб їхнім поглядам надавали інституційного статусу з міжнародними гарантіями[58, c.345].

Поштовхом для заперечення Вчительством концепції довкілля, яка базується на екоцентризмі і біоцентризмі, став той факт, що «ця теорія пропонує знищити онтологічну й аксіологічну різницю між людьми та іншими живими істотами, розглядаючи біосферу як біотичну єдність, недиференційовану за цінністю. Таким чином, вища відповідальність людини може бути скасована на користь егалітарного уявлення про “гідність” усіх живих істот». Бачення людини і речей, позбавлене будь - якого зв’язку із трансцендентністю, призвело до відмови від концепції сотворіння і до визнання за людиною і природою абсолютної автономності[59, c.39 ].

Отож, зв’язки, які поєднували світ з Богом, обірвалися. Цей розрив спричинив також відокремлення людини від світу, більше того, збіднив її ідентичність. Людина почала мислити себе чужою стосовно середовища, в якому живе. Наслідки цього очевидні: «саме зв’язок людини з Богом визначає її взаємини зі своїми ближніми і з власним довкіллям. Властиво тому християнська культура завжди бачила в творіннях, що оточують людину, дари Божі, які необхідно обробляти й охороняти, складаючи дяку Творцеві. Зокрема, бенедиктинська і францисканська духовність свідчить про таку спорідненість людини зі створеним середовищем, виховуючи в неї повагу до кожної реалії навколишнього світу». Слід наполегливо підкреслювати внутрішній зв’язок між екологією довкілля і «екологією людини». Учительство робить акцент на відповідальності людини за збереження цілісного і здорового середовища для всіх. «Якщо людству вдасться поєднати наукові можливості і тверді етичні засади, воно зможе розвивати довкілля як власну оселю і як ресурс для людини і всіх людей, зможе усунути причини забруднення і гарантувати належні гігієнічні і здорові умови як малим групам, так і великим людським поселенням. Технологія, що забруднює, може також очищати, виробництво, що нагромаджує, може також справедливо розподіляти, якщо запанує етика поваги до життя і людської гідності, до прав теперішніх і майбутніх поколінь»[82, c.153].

Спільна турбота про довкілля – виклик для всього людства. Це спільний і універсальний обов’язок поважати спільне благо, призначене для всіх, обов’язок, який не дозволяє, щоб хтось «безкарно використовував різні