Екологічна свідомість — найважливіший компонент екологічної культури, що об’єднує всі види і результати матеріальної і духовної діяльності людей, направленої на досягнення оптимальної взаємодії суспільства і природи, на екологізацію матеріального і духовного життя суспільства[62, с.7].

Потреба в формуванні екологічної культури як вирішального чинника в гармонізації відносин суспільства і природи стає в цей час все більш актуальною. «Екологічна культура, — відмічає П.Проскурін, — повинна стати у нас справою державною. Доки ця культура не буде доведена до відома кожного з нас, доти користі не буде»[55, с.54]. Проблема екологічної кризи не вичерпується науково-екологічним або соціо – практичним аспектом, а є більш широкою - філософсько-світоглядною. Йдеться про те, що розв'язання екологічних криз, а також таке ставлення людини до довкілля, що не спричиняє кризових екологічних станів пов'язане з формуванням нових світоглядних орієнтацій - проекологічних. Якщо засади нового світогляду мають виходити з самоцінності живого, як про це пише А.Швейцер, то вони мають відноситися і до людини. Очевидно, що людина, як будь-яка жива істота намагається розвиватися у відповідності зі своєю природою. Але в умовах технологізації людської життєдіяльності вона повинна відмовитись від більшості своїх дійсних бажань, інтересів, волі і сприймати світ і діяти у відповідності із стандартами техногенного суспільства. За таких умов внутрішні особистісні потреби не знаходять реалізації і замінюються іншими типами стосунків, неадекватними природі і орієнтаціям духовного світу людини. Е.Фромм розглядає таке порушення людської природності через форми існування людини, доходячи висновку, що в техногенному суспільстві потреба існувати «за принципом буття» витісняється існуванням «за типом володіння»[13, с.17].

Чому благоговіння перед життям, а не співчуття, не любов? Передумовою етики, плідною і правильною, є правило: «Я є життя, яке хоче жити, я є життя серед життя, яке хоче жити". Цю нову етику А.Швейцер назвав «етикою благоговіння (возвеличення) перед життям», яка має космічну природу, оскільки саме життя-таємниця, і ні одна наука не може сказати, що це таке. В основі його філософської концепції головне - сам факт життя, а не знання про світ. Принцип «благоговіння перед життям» є своєрідним «фільтром», через який пропускаються негативні наслідки цивілізацій, і здійснення гуманістичних ідеалів бачиться не в соціальних метаморфозах, а в особистих зусиллях окремих людей, скерованих на покращення природи людини. Як і Сократ, засновник європейської етики, Швейцер висуває аксіому, що не принципово виводиться моральним законом із закономірностей розвитку матеріального миру. Буття постає перед нами як нескінченне зіткнення, хаос окремої волі до життя, причому одне життя існує за рахунок іншого. Значення і мету життя можна зрозуміти, виходячи з духовної природи людини, шляхом самопізнання і містичного одкровення, і ці цілі виявляються дуже далекі від ідеалів сучасного споживацького суспільства. Мета життя, за Швейцером, - в утвердженні і розкритті життя у всій її повноті - як свого власного, так і життя Універсуму[82, с.115]. Борг людини - в подоланні природного розладу, роздвоєності волі до життя, бо життя, щоб забезпечити своє існування, повинне стверджувати себе за рахунок іншого життя. Конкретні складові здійснення цього боргу залежать від індивіда, від глибини його морального відчуття, сили волі, умінь. Тобто, етика Швейцера вимагає морально розвиненої особи.

Роздумуючи над цією ж проблемою, В.Вернадський висуває принцип «автотрофності людства» як спосіб зменшення зла, скоєного в результаті споживання інших живих істот. Універсальна етика ясно усвідомлює, що зло можна зменшити, але уникнути його повністю неможливо. Тому етика і не висуває абсолютної заборони на знищення життя, вона тільки зобов'язала завжди рахувати таке знищення злом. Швейцер вважає, що людина може і повинна судити тільки себе, інших же слід «тихо і непомітно прощати». «Боротьба з самим собою і власна справедливість - ось засіб, яким ми впливаємо на іншу людину»[29, с.330-331].

Швейцер говорив про співчуття до всіх живих істот, незалежно від їх положення і ієрархії в природі, тому співчуття завжди споглядальне; більш дієва всеосяжна любов, оскільки вона одночасно і співчуття, і радість, і взаємне устремління. Любов розкриває стислий зміст тільки в зіставленні з людськими відносинами і дуже часто сприймається як афект, емоція. Благоговіння ж вимагає співчуття, любові в найвищому значенні, тобто любові як служінню всім творінням, незалежно від їх близькості до людської природи. Швейцер говорив: «Помилкою всієї існуючої етики була думка про те, що відносини між людьми треба розглядати тоді, коли в дійсності вона відноситься до всього, що її оточує»[85, с.216]. Тобто, чим вище в духовному відношенні стоїть людина, тим з більшим благоговінням вона відноситься до будь – якого життя. Тварини у Швейцера викликали глибоку любов і захоплення: «Щоб зрозуміти, чи є у тварин душа, треба самому мати душу»[85, c.238]. В своїй книзі «Культура і етика» Швейцер стверджує, що етика, яка не розглядає взаємовідносини людини і інших живих істот, не повноцінна: «Вона (людина) стане етичною тільки тоді, коли життя як таке, життя тварин і рослин буде для неї таке ж священне, як життя людини...»[85, c.255-256].

Подібно Франциску Азиському, що проголошував рівність перед Богом всіх тварин, Щвейцер вважав, що будь-яке життя, навіть те, що, з людської точки зору, знаходиться на дуже низькому рівні, священне. В його етиці «благоговіння перед життям» немає поділу на вище і нижче, або на більш цінне і менш цінне життя. Для глибоко