З того часу, очевидно, і бере початок поширена і до сьогодні просвітницька тенденція трактувати культуру як освіченість, вихованість людини. Пізніше до культури стали відносити все, що створено людиною (виробництво, технологію, мову, релігію, науку, форми державного устрою), на відміну від природного світу, природи. Протиставлення світу природи і світу людського (в даному випадку світу культури), відірваність культури від природи–як внутрішньої (природа самої людини), так і зовнішньої (природне оточення), віддавна породжувало багаточисельні легенди про «золотий вік» людства, яке живе в органічній єдності з природою в «докультурний» період[44, c.2].

Дослідження взаємовпливу соціального і природного в житті людини дозволяє говорити про специфічні прояви культури в екологічному смислі. В сучасній філософії екології це відтворено в понятті «екологічна культура».

Екологічна культура визначається як одна з форм культури, як здатність людини відчувати живе буття світу, пристосовувати його до себе, взаємоузгоджувати власні потреби і устрій природного довкілля.

Екологічна культура-це цілепокладаюча діяльність людини (включаючи і наслідки такої діяльності), спрямована на організацію та трансформацію природного світу (об’єктів та процесів) відповідно до власних потреб та намірів. Вона звернена водночас і до природного довкілля, і до внутрішнього світу людини[98, c.356 ].

Екологічна культура - це функціональна основа існування людини. Вона уможливлює доцільне і ефективне природокористування.

Як справедливо відзначає В. М. Межуєв, «звичайно культуру виділяють в якості особливої області дійсності перш за все по відношенні до природи. В цьому розумінні розбіжність між природою і культурою є вихідним для всіх традиційних уявлень про культуру, які мають місце в історії суспільної думки»[39, c.24].

Насправді, більшість із запропонованих в нашій літературі визначень культури виходить із цього традиційної відмінності і трактує культуру як дещо «неприродне»:[64, c.102]

- як сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людиною;

- як «друга природа», все створене, перетворене людиною;

- як специфічний спосіб людської діяльності;

- як універсальний спосіб суспільної діяльності людей;

- як сфера творчості людини;

- як усталені, загальновизнані елементи створеного людиною світу ( норми, навички, обряди, стереотипи і зразки поведінки і т. д. );

- як межа людини у світі;

- як міра ( ступінь ) гуманізації суспільства і людини;

- як система цінностей і процес їх реалізації;

- як система традицій.

Звичайно, в кожному окремому із цих визначень є раціональне зерно, кожне визначення відображає один із суттєвих аспектів культури. Але, по – перше, такому феномену, як культура, майже неможливо дати вичерпне визначення, в силу його багатосторонності і складності. А по – друге, характер визначення залежить від спрямованості і мети дослідження. Нас в цьому випадку цікавить не уточнення визначення культури, а співвідношення культурного і природного у визначенні культури і вплив, який виявляє таке співвідношення на формування світоглядних і практичних установок. Протиставлення культурного і природного як двох незалежних і навіть протилежних сутностей, виражених в одвічній опозиції «культура – натура», мало далекоглядні наслідки. Власне, сучасну екологічну ситуацію ми також, в певному сенсі, можемо розглядати, як продукт такого протистояння. «Світ культури» і «світ природи», - відмічає Я. В. Микавичюс, - роз’єднання і протиставлення один одному, страждають кожний нарізно: природа – від екологічної кризи, культура – від кризи духовної»[52, c.28].

Звідси беруть початок також безвихідь і утопічність багатьох уявлень про сутність і шляхи розвитку людської цивілізації, крайності техніцизму і анти техніцизму, оптимізму і песимізму, сцієнтизму і антисцієнтизму.

Починаючи з античності простежуються дві альтернативні концепції: прогресивна, яка вважає що знання і добро нероздільні, що розвиток культури, науково – технічного прогресу є беззаперечним благом в поступовому розвитку людства ( Сократ, Ф. Бекон, Гердер, французькі матеріалісти XVIII ст., Фейєрбах і ін. ); і алармістська, представники якої вважали і вважають розвиток науково – технічного прогресу, який забезпечує так зване підкорення природи, не найоптимальнішим шляхом, більш того виголошували думку про пороки поступового розвитку цивілізації, який негативно впливає на оточення і характерний розвиток людини ( Платон, Пліній Старший, Сенека, Марк Аврелій, Тацит, Монтень, Бюффон, Руссо, Ламарк, Торо і ін. ). Тацит і Монтень захоплювались первісним побутом і здоровими принципами слабо цивілізованих народів; перший – древніх германців, другий – аборигенів Нового Світу. Сенека писав, що «природа, яка дозволяє всім тваринам жити легко, не була така ворожа людині, щоб жодна не змогла обходитися без науки і ремесла. Немає нам від неї ніякого наказу, немає потреби силою добиватися того, без чого не можна прожити. Ми народжені на все готове, але, переситившись легко доступним, прирекли себе на труднощі. Все, що тепер досягається ціною постійних клопотів: і покрівля, яка зігріває тіло, і їжа – було на кожному кроці і було задарма або коштувало мало праці, тому що міру вказувала необхідність. Ми самі зробили всі дорогоцінним і рідкісним, зробили так, що без великого і багатообразного вміння нічого неможливо здобути»[37, c.58].

Монтень вважав, що людина губить природу своїми «видумками». «Всюди, де відкривається нашому погляду в своїй чистоті, вона з вражаючою силою постиджує наші бажання і сміливі дії»[64, c.105].

Руссо на питання Піжонської академії: «Чи сприяє розвиток наук і мистецтв на покращення характерів?» - відповів категорично негативно. «наші душі, - писав він, - занепадали по мірі того, як розвивались і вдосконалювались науки і мистецтво». Основа негативу розвитку науково - технічного