І ті, і інші по – своєму праві. Будь – яка проблема, яка торкається людини (в тому числі екологічна), не може розглядатися поза сферою соціуму. Але, очевидно, не потрібно і нехтувати багатим екологічним досвідом «братів наших менших».

Розгляд культури в якості продукту взаємовідносин суспільства і природи, як «природно суспільного утворення» буде сприяти подоланню цих крайностей. Багато вже робиться в цьому напрямі. Важко переоцінити, наприклад, методологічну значимість концепції співпричетності культури і екології, яка слугує основою для появи нового напряму: культурної екології, або екологічної культури (Дж. Стюард, Е. С. Маркарян, Д. С. Лихачов, Ю. В. Бромлей і ін. ). Слід відзначити, однак, що тут також відсутня єдина думка. Так, Д. С. Лихачов акцентує увагу на необхідності створення екології культури і трактує її перевагу як охорону пам’яток культури. «Екологію неможна обмежувати, - пише він, - тільки завданнями збереження природного біологічного середовища. Для життя людини не менш важливе середовище, створена культурою її предків і нею самою. Збереження культурного середовища – завдання не менш суттєве, ніж збереження оточуючої природи. Якщо природа необхідна людині для її біологічного життя, то культурне середовище також необхідне для її духовного життя, для її «духовної зрілості», для її прив’язаності до рідних місць, для її характерної самодисципліни і соціальності. А між тим питання про моральну екологію не тільки не вивчається, воно навіть не поставлене нашою наукою як дещо ціле і життєво необхідне для людини. Важко не погодитися з цією глибокою, наповненою гуманістичним змістом думкою. Однак відмітимо, що в деякій мірі в роботах Д. С. Лихачова дає про себе знати тенденція розводити і навіть протиставляти екологію як охорону природного середовища і екологію як охорону середовища культурного. Так, він вважає, що втрати до певних меж в природному середовищі легше відновити ніж пам’ятки культури, так як природна володіє здатністю до встановлення рівноваги порушеної людиною. Втрата ж пам’ятників культури принципово не відновлювана[96, c.74].

Відомий західнонімецький натураліст Б. Грижимек, відштовхувався від «протилежного», вважав, що жива природа має не меншу культурну цінність для людства, ніж старовинні церкви, грецькі скульптури чи єгипетські піраміди. Тварини вмирають назавжди, і «ніяким археологам вже не вдасться згодом, через декілька століть викопати їх лопатою з – під землі». Охорона природного середовища і охорона середовища соціального (культурного) в екологічному контексті виступає сьогодні як взаємозалежні, нероздільні по своїй суті завдання, успішне виконання яких залежить від рівня загальної культури суспільства.

На думку Стюарда, культурна екологія являє собою специфічну систему адаптації суспільства до конкретних умов природного оточення. Е. С. Маркарян теж вважає основною, «генеральною» функцією культури адаптивну функцію, але екологічну культуру трактує ширше, як покликану «характеризувати» способи взаємодії суспільства не тільки з природним, але і соціально – історичним середовищем. У відповідності з цим він поділяє культуру на три підсистеми: природно – екологічну, яка відображає адаптацію суспільства до біофізичного оточення, суспільно – екологічну «як спосіб впорядкованої взаємодії певного суспільства із іншими суспільствами, з якими вона вступає в контакт шляхом мирних, дипломатичних, технічних, наукових, торгових і військових засобів», і соціорегулятивну, «націлену на підтримку самої соціальної системи в якості інтегрованого цілого»[64, c.120]. Вчений неодноразово підкреслював, що ці три підсистеми, пов’язані між собою і створюють загальний тип культури. Разом з тим розчленування єдиного «тіла» культури на підсистеми носить явно відносний характер. Сучасний рівень розвитку як культурологічних уявлень, так і екологічних досліджень, свідчить про органічну єдність та багатоаспектність взаємообумовленості природно – екологічного, суспільно – екологічного та соціорегулятивного аспектів. Жодна із представлених підсистем не може розглядатися як самостійна, автономна по відношенню до інших. В протилежному випадку такий розгляд буде неефективним, більше того, непридатним за своєю методологічною та світоглядною спрямованістю. Неможливо навіть найприближенішим чином скласти уявлення про який – небудь аспект, навіть найконкретніший, культурологічного чи екологічного профілю, спираючись тільки на природно – екологічній підсистемі[87, c.90].

Ця ситуація із співвідношенням різноманітних підсистем культури нагадує іншу ситуацію, яка склалася в сучасному екологічному пізнанні, де ефективно реалізується вища форма інтеграції науки – інтеграція суспільствознавства і природознавства. Екологічна і культурологічна проблематика, яка ґрунтується на фундаментальному співвідношенні «людина – природа», не просто мають багато спільного, а є по суті родинними. Культура, з одного боку, представляє собою результат розвитку взаємовідносин людини і природи. З іншої – від рівня її розвитку залежить така не менш важлива для людства обставина, як способи і форми взаємовідносин і взаємодії суспільства з оточуючим природним середовищем.

В наш час критиці споживацького, вузько – прагматичного відношення до природи приділяється достатньо багато уваги. Така критика є, безумовно, справедливою і корисною як в методологічному, так і в світоглядному відношенні. Тим не менш, слід відзначити, що турбота про охорону природи, раціональному використанні її ресурсів носить і, напевно завжди буде носити відбиток її використання. Іншими словами, людство не просто стурбоване романтичним завданням охорони природи взагалі, його перш за все торкає прозаїчне питання – про перспективи цивілізації і збереження необхідних умов для її подальшого розвитку[76, c.254].

«Олюднення» природи, перетворення її в «неорганічне тіло» людини з самого початку допускає гуманізацію відношення «людина – природа», мірою якої і є культура. В наш час присутня абсолютно вузько прагматична орієнтація діяльності тільки на обслуговування виробничо – економічного механізму, хоча