Етика Швейцера містить ще один парадокс. Суспільство - хранитель і відтворювач етичних норм, але творцем їх є тільки особа, свідомий носій культури, що має критичне відношення до всього, що пов'язане із звичайною мораллю і нормами, прийнятими в тому або іншому суспільстві. Тому всі виникаючі в суспільстві переконання і ідеали ми повинні вимірювати мірою нової універсальної етики[4, c.147]. Проаналізувавши основні досягнення європейської етичної думки, Швейцер дійшов висновку, що етика досі вивчала ставлення людини до людини і суспільства, і в цьому її основна вада, яка негативно впливає на загальний стан культури, призводить до її кризи. Він бачить причину омани і безплідності етики прихованою в її передумовах. Швейцер підкреслював, по-перше, слід зрозуміти, що етика незалежна від раціоналістичної теорії пізнання (гносеології), вона є квіткою, яка проростає на ниві містики, а отже, може бути не науковою, а містичною, ірраціональною, релігійною. По-друге, в етиці не можна побачити природного процесу в людині, вона являє собою безмежний ентузіазм, тоді як саме життя передує факту думки як вторинному. Мова йде про принципову дискредитацію всіх спроб, які виводять мораль із зовнішніх факторів і розглядають її як вторинний продукт. І нарешті, по-третє, етика ніколи не може бути етикою суспільства, а лише особистості. Тобто, А.Швейцер визнає, що етика є науковою, підлягає критиці і виростає на ґрунті пізнання. Вона розглядає мораль через призму реальних фактів людського буття, враховує її соціальний вимір.

Як підмітила український дослідник О.М.Кожем'якіна, вимоги етики благоговіння перед життям у деяких випадках не відповідають суспільним вимогам, закріпленим у традиціях і нормах. Етичні конфлікти між суспільством та індивідом виникають тому, що людина покладає на себе не тільки особисту, а й «над особисту» відповідальність. Там, де мова йде тільки про власну, особисту справу, людина виявляє терпіння, завжди пробачає, уважна до інших та добросердечна. Але, коли людина опиняється в такому становищі, коли відповідає не тільки за себе, а й за загальну справу, тоді вона може поступати незгідно (врозріз) з особистою мораллю, виправдовуючи свої дії «суспільним благом» і «загальними інтересами». Свої почуття людина змушена приносити в жертву суспільному обов'язку. Дехто знаходить вихід із цього конфлікту, виправдовуючись тим , що загальна, спільна відповідальність в принципі усуває особисту відповідальність. Звичайна етика на цьому заспокоїться і, як мислить Швейцер, «підпише капітуляцію», оскільки в її розпорядженні немає достатніх засобів захисту моралі особистості. Але зовсім інша справа з етикою «благоговіння перед життям», яка має те, чим не володіють інші. Вона спрямована на абсолютну і всезагальну доцільність збереження і розвитку життя. Будь-яка інша необхідність не є етичною, вона є більш-менш «доцільною доцільністю»[79, c. 13].

Однак Швейцер наголошує, що етичне - це дещо більше, ніж неегоїстичне. Етичне - це благоговіння моєї волі до життя перед іншою волею до життя. Там, де людина якимось чином приносить в жертву життя, або наносить йому шкоди, вона стає винною. Там, де закінчується гуманність, починається псевдоетика, яка досить часто панує в сучасному суспільстві. Люди діють автоматично і тому вони нерідко не мають довіри до справедливості, осяяної світлом людяності. Індивіди, як члени суспільства, почувають себе у владі моралі приємних обставин, моралі ощадливої, безособової, що прикривається принципами й зазвичай не потребує великого розуму.

Таким чином, тільки в етиці благоговіння перед життям людина слугує суспільству, не приносячи себе йому в жертву. В питаннях етики, суспільство постійно «опікується» людиною, тому вона має постійну недовіру до суспільних ідеалів, норм та переконань, і ця недовіра ні на одну мить не повинна покидати людину. З роздумів А.Швейцера, «суспільство - ненадійний і до того ж сліпий кінь, і горе кучеру, коли він засне»[37, c.232]. Саме тому, що створення етики доручається суспільству, гинуть культури. Вихід із цього становища можливий тільки шляхом встановлення етичних норм для людини, що мислить етично і намагається ствердити себе в суспільстві як моральна особистість.

Як бачимо, філософія дедалі більше займається обговоренням проблем суто академічних. Вона втратила зв'язок із простими питаннями, які стосуються життя. Тому слід розвивати етичне мислення, яке стверджує життя як виявлення духовного, внутрішнього зв'язку із світом. Тому, на думку Г.Марушевського, етика благоговіння перед життям - це етична система, яка складається з таких принципів:

1. Принцип благоговіння перед життям. «Добро - це те, що слугує збереженню та розвиткові життя, а злом