- людина існує не лише в соціальному, але й в природному контексті;

- людина є одним із членів природної спільноти;

- привілей людини становить лише його відповідальність за стан навколишнього середовища;

- людина мусить відмовитись від ідеї експлуатації природи і шукати можливості жити в гармонії з нею.
Все це зумовлює потребу в біоетичній регуляції життя сучасного суспільства, в підвищенні регулятивної функції моралі. На базі сучасної біологічної й екологічної етики відбувається інтеграція загальнонаукових, правових та етичних принципів.

Отже, початок XXI століття – це час усвідомлення кризи цивілізації, заснованої на індивідуалізмі. Споживанні та підкоренні природи. Якщо уважно проаналізувати, то деградує не природа, не біосфера, а духовні цінності людини, які стоять на вершині піраміди. Співвідношення «людина–природа», яке стоїть в центрі сучасних екологічних знань, є основою формування світогляду людини на протязі її історичного розвитку. Початок нинішнього тисячоліття людство зустрічає цілим спектром криз: економічних, соціальних, екологічних, духовних. Людина тисячі років боролася за своє існування, виживала у війнах, які ж сама починала, епідеміях, голодоморах, виживала і вірила в краще майбутнє. Заради цього вона розвивала науку, техніку, культуру, медицину, формувала нові соціальні системи. І ось через свої хибні моральні принципи, духовну бідність, деградацію екологічної свідомості й етики сучасне суспільство і опинилося на порозі жахливої духовної кризи. Одна з найнебезпечніших помилок людини–відання переваги одномоментній вигоді на шкоду природі.

1.2. Соціоекологія: теоретичний та прикладний аспекти

У наш час людство переживає чи не найкритичніший період за всю історію свого існування. У своєму розвитку воно досягло того рівня, коли вже оволоділо величезним науково-технічним потенці-алом, але ще не навчилося достатньою мірою обережно та раціо-нально ним користуватися. Швидка індустріалізація та урбанізація нашої планети, різке зростання її народонаселення, інтенсивна хі-мізація сільського господарства, посилення багатьох інших видів антропогенного тиску на природу порушили кругообіг речовин та природні обмінні енергетичні процеси в біосфері, пошкодили її ре-генераційні механізми, внаслідок чого почалося її прогресуюче руйнування. Це поставило під загрозу здоров'я і життя сучасного та майбутніх поколінь людей, подальше існування людської циві-лізації[5,c.32].
Зараз людству загрожує небезпека повільного вимирання вна-слідок безперервного погіршення якості навколишнього середовища, а також пошкодження та вичерпання природних ресурсів. Для усунення цієї небезпеки необхідні перегляд традицій-них принципів природокористування та докорінна перебудова господарської діяльності у більшості країн світу. Для вирішення глибокої суперечності між людським суспільст-вом та природою потрібна переорганізація всієї системи природо-користування на нових наукових засадах. Вони повинні ґрунтуватись на необхідності досягнення компромісу між соціальними і економічними потребами суспільства та можливостями біосфери задовольняти їх без суттєвого порушення глобального кругообігу речовин та обмінно-енергетичних процесів, тобто без загрози для свого нормального функціонування[7,c.11].
Реалізація зазначеного принципу природокористування пот-ребує системного підходу до проблеми взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем, вивчення планетарної земної системи «суспільство-природа» та її територіальних скла-дових як цілісних об'єктів – соціоекосистем[7, c.42]. Це може забезпе-чити лише нова комплексна наука, що узагальнює географічні, біологічні, геологічні, педологічні, гідрологічні, метеорологічні, медичні, технологічні, економічні, юридичні, соціальні та інші ас-пекти взаємодії суспільства та природи в межах соціоекосистем різного ієрархічного рангу з метою їх оптимізації та управління гармонійним розвитком. Такою наукою стала cоціоекологія (еко-логія людського суспільства).

Досить часто екологам приходиться переконувати, що біоценоз з лю-диною — це принципово інша система, ніж дикий біоценоз, адже в ньому складається більш об'ємний комплекс залежностей і моделі класичної екології (екологія липи, екологія зайця чи вовка), дуже часто дисфункціональні по відношенню до екології людини. А це саме означає, що соціоприродна система не здатна функціонувати за законом дикої природи, зрозуміло, що в ній домінують нові закономірності, які еволюціонують з розвитком культури і в цьому випадку, особливості розвитку незайманої біосфери виступають як частковий випадок і не більше. Тільки не бажанням можна пояснити стійке заперечення екологами суттєвих відмінностей між людством і мурашником. І коли пишуть, частина біосфери зайнята цивілізацією, це звучить однаково, ніби вона зайнята гніздом, мурашником, берлогою і повинна відповідати вимогам розвитку біосфери[8, c.23]. Але незаперечним є той факт, що розвиток людства і природи, їх взаємодія часто залежить від того чи іншого рівня культури цивілізації, етапу розвитку управлінського впливу і навпаки. На сьогоднішній день вплив людства на природу став настільки відчутний, що необхідно перевести акценти на зворотну сторону соціоприродних відносин: біосфера стає підсистемою планетарної цивілізації. Іншими словами, ми переживаємо черговий етап становлення глобального феномена, який І Є. Лера. П. Тейяр де Шарден і В. Вернадський назвали ноосферою. А ми знаходимося на стадії формування соціосфери.
Виробнича діяльність охопила цілу біосферу, глибокі шари літосфери, повністю стратосферу, гідросферу і прилеглий до Землі Космос. На землі таким чином утворилося нова надсистема–соціосфера.
Соціосфера – це самоорганізована, саморегульована планетна система, до складу якої належить біосфера, інші охоплені виробничою діяльністю геосфери та прилеглий до Землі Космос і людське суспільство з усіма наслідками його господарської і розумової діяльності.
При такому