Але не сталося ні того, ні іншого. Японія розчинила свої двері перед буддизмом. Дві зовсім не схожі релігії мирно вжилися і продовжують існувати. Проповідники буддизму змогли примиритися з вісьмома мільйонами місцевих святих, оголосивши їх втіленнями Будди. А для сінто, який одухотворює і наділяє святістю все, що є в природі, було ще легше назвати Будду одним з численних проявів божества. Замість релігійних війн склалося щось схоже на союз двох релігій. У сільських общин ввійшло в традицію будувати сінтоїстські і буддистські храми в одному місці — вважалося, що сінто надійніше захистить Будду від місцевих злих духів.

Таке сусідство дивує іноземців і збиває з пантелику, адже важко відрізнити сінтоїстський храм від буддистського.

Характерна ознака сінтоїстського храму — торій, який схожий на ворота з двома поперечними перекладинами. Торій вважається національним символом Японії, бо це один з небагатьох зразків суто японського зодчества, що існував до іноземних впливів. В своєму початковому значенні слово "торій" перекладається як "сідало". Він ставиться перед храмом на згадку про легенду, яка розповідає, як Аматерасу образилася на свого брата і сховалася в підземній печері. Характерна ж ознака буддистського храму — статуї. Саме буддизм вперше возвеличив в Японії мистецтво скульптури.

Ще одна відмінність храмів — доріжки до святині. Дорога до сінтоїстського храму завжди встелена дрібним камінням, в якому грузне нога. Таке незручне для пішоходів покриття має своє релігійне значення. Ці камінчики примушують людину думати лише про те, що в неї під ногами, і виганяють з її свідомості всі інші думки, тобто готують її до спілкування з божеством. До буддистського ж храму ведуть звивисті доріжки з пласких камінних плит.

Відрізняється і поведінка відвідувачів перед храмом. Якщо, стоячи перед храмом, вони плескають в долоні — це означає, що хочуть привернути увагу богів сінто. Коли ж мовчки нахиляють голову до складених перед грудьми долонями — це звертання до Будди.

Більшість віруючих японців сповідують одночасно дві релігії — сінто і буддизм. Таке яскраво виражене проповідування двох релігій навряд чи можна знайти в будь-якій іншій країні.

Чим же пояснити таке співіснування богів? Як могли вони знайти місце в душі кожного японця, щоб мирно співіснувати? Відповісти на це можна так: завдяки своєрідному поділу праці. Сінто залишив за собою всі радісні події людського життя, віддавши буддизму події сумні. Якщо народження дитини або весілля відмічають сінтоїстськими церемоніями, то похорони і поминки предків відбуваються за буддистськими обрядами.

Новонародженого японця несуть спочатку в сінтоїстський храм, щоб показати його місцевому богу. Коли проходить певний час і вважається, що небезпека дитячої смертності вже минула, дитину знову приводять туди. Обряд цей зберігся до сьогодні як свято "сім-п'ять-три". Пятнадцятого листопада кожногo року семирічних, п'ятирічних і трирічних дітей в усій Японії вдягають, як ляльок, в яскраві кімоно (дівчаткам до того ж рум'янять щічки і роблять високі старовинні зачіски) і дарують льодяники в вигляді стріл, що символізують довге життя.

Шлюб — також монополія сінто. Весною і восени, особливо в т.зв. щасливі дні, біля кожного храму сінто обов'язково можна побачити молодят, сватів і родичів.

Сінто залишив за собою і всі місцеві общинні свята, пов'язані з явищами природи, а також церемонії, якими потрібно починати яку-небуть важливу справу, наприклад: оранка чи жнива, а в наші часи — початок будівництва хмарочоса або спуск на воду танкера-гіганта.

Події і ритуали, пов'язані зі смертю — це монополія буддизму. Похорон, поминки, нагляд за кладовищами — це джерела прибутку буддистських храмів.

Єдине народне свято, пов'язане з буддизмом, це "бон" — поминальний день. Його відмічають в середині літа, причому роблять це весело, щоб утішити пращурів, душі яких, за легендою, повертаються побачитися з рідними. Існує звичай згадувати кожного померлого свічкою, яку пускають в плавучому паперовому ліхтарику вниз за течією річки.

Багатьох віруючих дивує релігійна байдужість японців. Тут не почуєш, щоб на Будду або інших богів посилалися в своїх промовах державні діячі. Не дивлячись на величезну кількість храмів, всі молитви зводяться до трьох речень:—

Хай обминуть хвороби. Хай збережеться спокій в сімї. Хай щастить у справах.

Ці три молитви вимовляються не звертаючись до певної релігії, а просто як життєве замовляння.А священник для японців — не наставник, як, скажімо, для католиків, а лише особа, що виконує на замовлення відповідні обряди.

Завдяки своєрідному сусідству сінтоїзму, буддизму і конфуціанства, коли жодне із світобачень не переважало над іншими, не виключало їх абсолютно і остаточно, в свідомості японців глибоко укорінилася ідея терпимості. В їх духовному житті завжди залишалося місце для діалогу. Кожна система вірувань або поглядів розглядалася як шлях до вершин мудрості, духовної досконалості, внутрішнього прозріння. Людина мала право випробувати будь-який з таких шляхів. На відміну від заходу, Японія майже не знала переслідувань єретиків, придушення будь-яких плідних ідей через те, що вони суперечать деяким священним книгам або їх наступному тлумаченню.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ